Про цю історію я дізналася зовсім випадково. Розповіла мені жінка, яка їхала зі мною в електричці. На нас очікувала довга дорога, тому часу поговорити у нас було багато. Наскільки я зрозуміла, то моїй співрозмовниці потрібно було виговоритися. З її дозволу, я розповім цю історію, з перших вуст.
Я вже не перший раз бачу жінку, яка щодня щось шукає біля смітників. Вона завжди одягнена дуже акуратно та охайно. Ну нехай собі продовжує ритися, яке мені діло до цього.
Живемо ми в Києві. В нашому райончику є невеличкий парк, ми часто приходимо сюди з дітьми. Ось і сьогодні ми вирішили пройтися та подихати свіжим повітрям.
Коли на вулиці почало темніти, ми вирішили повернутися додому. Біля сміттєвих баків я знову зустріла цю жінку. Побачивши мене, вона з соромом почала ховати маленький кусочок хліба. Несподівано, ми зустрілися з нею поглядами…
Ми зайшли в квартиру і поступово я почала забувати про цю жінку, зайнялася домашніми справами. Незабаром з роботи повернувся мій чоловік, сіли за стіл та почали обговорювати всі поточні справи.
Діти вже заснули у себе в кімнаті, чоловік задрімав біля телевізора, а мені чомусь ніяк не спалося… Я почала згадувати ту бідну жінку з вулиці. Вона не була схожа на п’яницю. Чому вона рилася у сміттєвому баку? Чому у неї були такі сумні очі?
Цікаво, чи має вона сім’ю? А якщо є, то чому про неї не піклуються?
В голові крутилося стільки питань і жодної відповіді. Я виросла в дитячому будинку, тому для мене моя сім’я завжди була на першому місці. Хоча мені нещодавно виповнилося тридцять років, але мені не вистачає материнської підтримки. Я завжди мріяла, щоб моя мама була поруч зі мною. А діти мої б хотіли мати бабусю. З цією думкою я заснула.
Наступного дня я провела дітей в школу, а чоловіка на роботу і вирішила піти в магазин.
Вже будучи на касі, я не могла ніяк знайти свій гаманець, аж раптом мене хтось легенько постукав по плечу.
– Вибачте, а це ви загубили його?
Я повернулася і помітила ту саму жінку, яку вчора бачила біля сміттєвих баків. Подумати тільки, вона спокійно могла залишити гаманець собі і піти. Вона голодна, але гаманець вирішила повернути мені.
– Так! Дуже вам дякую! Як мені вам віддячити? Там стільки важливих карточок лежить.
– Мені нічого не потрібно. – Після цих слів вона повернулася та пішла до хлібної полиці.
Розплатившись на касі, я взяла кульки з продуктами та пішла додому. Але совість мене почала дуже сильно мучити, тому я вирішила повернутися знову в магазин. Сподівалася, що ця жінка нікуди не пішла.
Я знайшла її в продуктовому, вона стояла біля круп та розглядала їх.
У її кошику лежав лише хліб і невеличкий пакетик манної крупи. Я взяла теж кошик і почала закидати туди все, що бачила. Розплатилася і вийшла чекати бабусю на вулиці. Коли вона вийшла, я підійшла до неї.
– Тримайте пакет, це вам. Дякую, що віддали мій гаманець.
– Дякую тобі, донечко.
– Підіть зі мною, у мене вдома висить пальто, яке я не ношу, віддам вам. А ще, вип’ємо чай та поговоримо.
Ніна Володимирівна, так звали жінку, неохоче погодилася.
– Пані Ніно, ви проходьте. Зараз я зроблю чай, а поки можете прийняти душ. Не переживайте я вдома зараз одна.
Поки Ніна Володимирівна милася, я заварила чай і підігріла борщ. Посвіжіла, з рожевими щоками вона незабаром вийшла до мене. Ми сіли за стіл, мовчки поїли.
Згодом Ніна Володимирівна розповіла мені, що вона стала непотрібна своїй дочці і та виставила її з квартири. Ось уже два місяці вона тиняється біля смітників. Дочка змінила в квартирі замок, потрапити додому неможливо.
Через дві години старенька пішла, а у мене залишився камінь на душі. Що робиться з нашим світом? Що творять діти з батьками?
Стареньку жінку не було видно декілька днів, я почала переживати за неї. Вирішила розповісти своєму чоловікові історію, про те, як вона мені повернула втрачений гаманець, як з нею вчинила рідна дочка. Чоловік у мене з великим серцем, одразу запропонував забрати її до себе. Нехай поживе у нас зимою, а далі буде видно.
Першого грудня, вранці почав падати сніг, я пила ранкову каву та дивилася у вікно. Нікого не було вдома. Я опустила погляд вниз і побачила знайому постать. Це була та сама старенька жінка. Дякую тобі, Боже! Я швидко одягнулася і вибігла за нею.
– Ніна Володимирівна! Я вас так рада бачити. Ходімо зі мною.
Вже два роки живе у нас пані Ніна. Моїх дітей вона ніжно називає “онуками”. Я нікому її не віддам!
Цінуйте та поважайте своїх батьків. Вони у нас одні.
На цьому розповідь моєї сусідки в електричці завершилася, але залишилися неймовірні спогади на все життя!
А вам сподобалася історія?
