Через місяць спільного життя зі свекрухою з її вуст я почула таке:
– Ти тут ніхто і звати тебе ніяк!
Так, мушу визнати, що жила з чоловіком у її квартирі. Але чи давало це право так зі мною поводитися та спілкуватися?
Одного ранку я повернулася з нічної зміни. Довелося підпрацьовувати у таксі, щоб мати хоча б якийсь дохід. Удень я вчилася. Тож, тільки ввійшовши на кухню, схопила шматок хліба і почала запивати молоком.
За цим мовчки стежила моя свекруха, яка ввійшла до кімнати. Згодом до неї приєдналася її старша донька Олеся. Вони обидві виглядали так, неначе я забрала останній шмат хліба в домі і їм тепер увесь день доведеться ходити голодними. Зрештою, нічого дивного. Вони постійно дивилися на мене так, як тільки я траплялася їм на очі.
Втім, того дня мені до них діла не було. Я поспішала на навчання.
Але якось я не витримала і запитала в Олесі:
– Ти що, лимонів наїлася? Чого обличчя таке скривлене?
Потім я пожаліла про такий жарт. Почуття гумору у сестри мого чоловіка зовсім не було. Спочатку я отримала гору обурень, а тоді дівчина ще й Юрі нажалілася. Чоловік ще довго дорікав мені невихованістю. Просив бути стриманішою з його рідними.Після того просто знизував плечима, коли я намагалася підібрати виправдання, і йшов відпочивати з друзями. Мене, звичайно ж, із собою навіть не кликав.
До речі, Юрі вистачило двох тижнів спільного життя, щоб змінитися цілком. Одразу після одруження, як і перед ним, усе було чудово. А потім думка матері та сестри стали на перше місце. Чоловік слухав тільки їх, ніби мене взагалі не існувало.
Я постійно пригадувала всі конфліктні ситуації, як тільки помічала свекруху чи її доньку. Вони любили стояти у проході, звисока поглядаючи на мене. Рідко щось говорили, але така поведінка зводила з розуму більше, аніж це робили б сварки чи бійки.
Того ранку я просто знизала плечима і, дожовуючи хліб, просунулася між ними обома, щоб пройти до коридору. Там я взулася, взяла сумку і побігла на зупинку.
Сьогодні на нестерпну рідню було якось байдуже.
Після повернення я була щиро здивована. Помітила взуття чоловіка. Отже, він нікуди ще не пішов. А мав. У нього друга зміна сьогодні.
Я ввійшла до вітальні і побачила дивну картину. З круглим столом, немов рицарі короля Артура, сиділа моя новоспечена рідня: чоловік, його сестра та мати. вона щось обговорювали. Напевне, дуже серйозне, бо були насупленими. Втім, замовкли одразу ж, як я тільки відчинила двері.
Вони глянули на мене так, ніби я ввірвалася в дім без дозволу і зараз мала просити вибачення.
Я тільки гучно розсміялася від побаченого. На сльози та лють більше не було сил.
Рідні не збагнули, що мене так розсмішило, тому, окинувши мене осудливим поглядом, продовжили дискусію.
– Тоді домовились. Роби, як ми вирішили. Бери кредит на 10 000.
Чого саме свекруха не уточнила.
Юра підвівся з місця. Кивнув і, продовжуючи мене ігнорувати, кудись попрямував.
Я й гадки не мала, що могла трапитися, щоб нам раптом так терміново знадобилася велика сумна.Та ще й у кредит.
– Навіщо ці кошти? Для чого кредит? Ми ж з Юрою переїжджати збираємося. Власну квартиру скоро будемо мати.
– Шпалери старі. у материному домі також ремонт потрібен.
– Так вам потрібен, а не нам. Ми з’їжджаємо.
– Замовкни!- крикнула мені червона від люті свекруха.- Ти тут ніхто і звати тебе ніяк!
Я і справді замовкла. Навіть на місці застигла. На мене вперше підвищили голос. Ще й так грізно, неначе я винна в чомусь була.
Але я не розуміла, що зробила не так. Я просто мислила тверезо. Не те, що вони. Для чого моїй сім’ї кредит, якщо ремонт потрібен у домі свекрухи? Юра – не єдина її дитина.
А ще більше у серці закололо, коли я почула, як стукнули двері за спиною. Чоловікові було байдуже. Він пішов виконувати приказ матері. А мені від страху аж дух перехопило.
– Ти диви, навіть не знала, що у вас такий голос сильний.- посміхнулася я спокійно, щоб не видавати справжній емоції. А на очах уже почали з’являтися сльози.
А потім я пішла. Пішла, стукнувши так само голосно, як це тоді зробив мій чоловік, покинувши сам на сам з ненависною ріднею.
Повернулася я до батьківського жому і з розлученням вирішила не тягнути.
Відтоді минуло вісім років. Зараз у мене новий чоловік і дві донечки. я живу у щасливому шлюбі. Власної квартири з чоловіком у нас також немає. Живемо з його мамою. Втім, з цією свекрухою ми ладнаємо. Вона називає мене “донею” і завжди готова прийти на допомогу.
Чи ладнаєте з власною свекрухою Ви?
Як вдавалося згладжувати серйозні конфлікти?
