– Пиши заяву у дитячий садочок! Негайно. Якщо не послухаєшся, то завтра же вилетиш звідси. Доки ти моя законна дружина, то маєш мене слухати! – кричав мені у спину чоловік.
Він вирішив, що нашим дітям достатньо батьківської опіки і вони вже достатньо дорослі, щоб почати соціальну адаптацію в садку.
Нагальність питання чоловік аргументував тим, що зараз малечі буде легше звинути до нової атмосфери, до чужого місця та до інших дітей. Вести дітей туди з осені категорично забороняв. Тоді їм начебто адаптуватися буде складніше. А там до осені вже звикнуть.
Я, направду, сильно й не перечила. Попереду і справді була важка осінь. Хандра наздожене кожного. А там і робота, і догляд за старенькою бабусею, ще й дітлахи – повно справ. Краще все одразу вирішити, щоб воно пізніше не звалилося, як сніг на голову.
До цього всього мій обранець ще й поїхати в іншу країну захотів. Коли саме, точно не сказав, але планує із серпня. І, якщо так, то я не бачу сенсу віддавати дітей в садочок, а тоді виривати їх із виру нових подій.
Яка ж це адаптація? Це суцільний стрес.
Розбрат у нас з чоловіком не тільки у планах чи поглядах на ситуацію, алей у побуті та фінансах. Ми вже давно харчуємося окремо. Себто я купую продукти для себе, а він – для себе. Готуємо також порізно. Дітям дістається від кожного потрохи. Я чадам інколи дозволяю навіть забагато, а в батька з цим суворіше. До того ж він ніколи не купує їм того, що приношу я, але вимагає купувати все те, чим сам їх годує.
Наприклад наші малюки не люблять м’ясо. Свіже чи морожене – без різниці. Тому я часто варю їм суп, додаючи туди броколі чи цвітну капусту. Інколи кладу м’ясо з баночки – хоча б щось.
А з того, що діти люблять: сир, фрукти, інші види овочів, солодощі.. Це все їм приношу я. Чоловік ніколи на таке не розщедриться. Зате він купує баночки з ненависним м’ясом і наполягає, щоб я купувала їх у таких же кількостях.
Відмінність між нами у цьому випадку така: він працює на роботі, а я вже третій місяць без неї. Досі жила на розрахункові гроші. Зараз мушу користуватися виплатами на дітей. На одну дитину, якщо бути точною. Іншу чоловік оформив на себе. Грошей у мене обмаль, а купувати потрібно багато. Окрім їжі є ще й інші необхідні речі: побутова хімія, доглядова косметика для дітей, одяг, іграшки – усе на мені.
Так, найкращим рішенням цієї проблеми було б знову влаштуватися на роботу. Я й не проти. Але тільки дітей та бабусю поки немає на кого залишити. Із садком поки нічого не вирішили та й потім треба буде комусь забирати дітей звідти, а чоловік навряд за це візьметься. Тому підібрати слід щось із дуже гнучким графіком. Поки що я в пошуках.
Раніше з усім допомагала моя мама. А зараз і в самої робота і в бабусі інсульт. Не до моїх дітей тепер. А із дитячим садком інша ситуація. Їх спочатку взагалі у нашому місті закрили. Тоді з’явився один приватний, куди дітей беруть тільки з довідкою про те, що обоє батьків працюють.
З роботою я вже все пояснила. Не піду ж я на співбесіду з дітьми. Хіба лише жалість викликати.
Втім, я справді стараюся знайти вихід із ситуації.
Оновила резюме на пошукових сайтах. Маю намір все ж піти на роботу. Але тут питання в іншому. У поїздці, яку нам готує чоловік. Коли? Навіщо? Краще б сам поїхав, то я б решту справ якось владнала: і дітей прилаштувала, і собі справу знайшла.
Він уже одного разу так і зробив. Вирішив, що хоче відпочити від сімейного життя. Дістав путівки в санаторій і відправив мене з дітьми та свекрухою на відпочинок.
Я особливо проти не була. Сама хотіла побути без його одвічних дорікань та премудрих повчань. Бажала подихати свіжим повітрям і відпустити погані думки. Так я провела тиждень. Мені все і справді сподобалося.
А тепер я знову вдома. І знову все паде з рук. Я в дуже дивному стані останні кілька днів. Зовсім не розумію, що відбувається і що мені робити далі.
Тож краще б чоловік сам поїхав у справах. Але ж ні. Не поїде.
А скандал того дня зчинився тому, що я відмовилася писати заяву до дитячого садочка. Сказала, що особисто передзвоню завідувачці і поясню ситуацію. Вона жінка розуміюча та добра, тому все сама владнає. Чоловік чомусь був проти.
– Ти – моя жінка, тому роби те, що я тобі кажу. Пиши заяву!
Напевне в ньому більше вирувало почуття владності наді мною, аніж бажання чинити за правилами. Як думаєте? Може, й не варто слухати його тільки тому, що я з ним штамп у паспорті маю?
А що про покірність жінки перед чоловіком думаєте Ви?
Як часто “підкоряєтеся” власному чоловікові?
