З багатьох розповідей ми вже звикли до типового ставлення свекрухи до невістки. Вони постійно не ладнають, сперечаються або оминають одна одну десятою дорогою. Життя – штука цікава та непередбачувана. Буває всяке.
Сьогодні ж зазирнемо дещо глибше й розберемо причини виникнення конфліктних ситуацій двох рідних людей.
Цю історію нам повідала одна засмучена жінка. Ірина Вікторівна ніколи не вірила стереотипам і була переконана, що роль поганої свекрухи її точно омине. Аж доки жінка не зустрілася з власною невісткою на дачі.
“Я завжди сприймала історії про свекруху та невістку чимось більш вигаданим, аніж реальною проблемою. Ми ж дорослі люди й до кожного можна знайти власний підхід. Потрібно тільки говорити. Мені, до слова, 55 років. Я й сама колись була молодою невісткою. У мене чудові стосунки з власною свекрухою. Хіба дві жінки, які люблять одну людину, не можуть знайти спільної мови? Такою була моя позиція упродовж усього життя, доки я не зустріла обраницю свого сина. Ті вихідні, як ми провели на дачі, я запам’ятаю надовго.
Я прекрасно знала, що мій син вирішив одружитися. Я багато чула про його наречену, але особисто з нею не спілкувалася ніколи. А минулих вихідних, коли ми відпочивали на дачі, син нарешті запропонував познайомити нас з невісткою. Ми погодилися. Хотіли дізнатися про дівчинку трохи більше. І самі молодята наче й не були проти подихати свіжим сільським повітрям.
До обіду діти вже були на дачі. Я, безумовно, підготувалася, як і годиться справжній господині. Накрила стіл, прибрала в домі й причепурилася, щоб сподобатися дівчині свого сина. Коли нога невістки ступила на наше подвір’я, я знову заметушилася. Було так тривожно. Я ж хотіла, щоб усе пройшло ідеально. Пішла за деякими стравами і взяла гостю із собою. Попросила допомогти. Ясна річ, я не змушувала її чистити картоплю чи мити каструлі, всього лише нарізати хліб та сир.
А вона мене ніби й не чула. Як сиділа із сином, так і продовжує сидіти. З місця не рушила навіть. Думаю, добре. Нехай. Може, вона не почула чи не зрозуміла. Зробила все сама. Після гостини дівчина пішла в дім. Сказала, що хоче відпочити з дороги. А я ж – на кухню посуд мити.
Як я вже казала, у домі в мене все також було на своїх місцях. Перед приходом гостей я постаралася, тому там усе було, як і годиться.
Після годинного відпочинку діти вирішили пройтися до річки. Син хотів показати нареченій красу тутешньої місцевості. А далі їх повинна була чекати смачна вечеря. Я ж проти не була, але запропонувала разом готувати страви. Наприклад, могли б посмажити шашликів.
– Іринко, поріж, будь ласка, сир.- попросила невістку.
– А я, Ірино Вікторівно, у гостях нічого не роблю. У мене таке правило. Господиня в домі краще знає, як накривати стіл. Я в це лізти не хочу. У власному будинку командувати буду.
Я тоді дуже здивувалася. Що ж це за правила такі, що ти навіть допомогти, коли тебе просять, не можеш? До чого тут господині? Хіба нарізати сир для бутерброда так складно?
Так Ірина провела цілі вихідні, дотримуючись свого чарівного правила. Геть нічим не допомагала. Навіть тарілку та виделку сама собі взяти не могла. А ввечері, коли чоловіки почали смажити шашлики, дівчина просто стояла поруч, заговорюючи їм зуби. А на прохання щось подати чи принести, тільки руками розводила.
Я ж тим часом готувала все сама. І на стіл накривала сама. Син помітив, що атмосфера стала дуже напруженою. Певне, розумів, у чому річ. Але майбутній дружині перечити не став. Натомість сам зголосився помити посуд після вечері. А його кохана навіть не глянула у бік кухні.
Я, звичайно, не стара буркітлива жінка, але хоча б зі столу прибрати за собою Ірина могла. Більшого ніхто й не вимагав. У мене в домі завжди чисто.
Я рада була синовій допомозі, але все ж не чоловіча це справа. Ніяк не могла збагнути, як він дивиться на те, як ледарює його майбутня наречена і відмовчується. Потім якось діти спали до обіду, а опісля нарешті почали збиратися додому. Вихідні закінчилися.
Потім виявилося, що вони навіть ліжко за собою не прибрали. Певне, це також переходило межі обов’язку гостей.
Можете подумати, що справа саме в гостях, але ж ні. Я люблю посидіти з кимось за чашкою чаю або посмакувати спеціально приготовленими частуваннями. До мене часто навідується сестра, подруги, колеги, родичі. І всі постійно намагаються допомогти. Я вже навіть звикла. Це ж банальний прояв поваги. Хтось готує, а хтось миє посуд – це класика. Навіть ті, хто гостює вперше, чимось намагаються підсобити. Звичайно, я нікого змусити не можу. Але все ж… Поведінка багато говорить про людину. От і я зчитала все з того дивного правила своєї невістки.
Тож така звичка дівчини була для мене дуже дивною. Ніколи досі не чула подібного.
Не знаю, як ми спілкуватимемося з Іриною надалі, але прогнози невтішні. У сина цієї осені весілля. Уже все вирішено. І я нічого руйнувати йому не збираюся. Але й терпіти такого довго не зможу. Бо, знаєте, часом зникає бажання допомагати дітям, які не хочуть допомагати тобі.
Ірина Вікторівна була щиро переконана, що завжди можна знайти спільну мову з іншою людиною. І це щира правда. Спішимо запевнити вас, що не слід засмучуватися завчасно. І поспішні висновки робити також не варто. Найголовніше – це сісти й поговорити, висловити власну позицію та почути чужу думку. А тоді шукати компроміс. Невістка Ірини робити цього не поспішала. Вона хотіла залишатися толерантною, трохи перестаравшись із вихованістю. Остання переросла в ледарство та байдужість.
А як сімейні конфлікти вирішуєте Ви?
