Ми разом з Іваном вже 20 років. Пам’ятаю, як вперше зустрілися на дні народженні спільного друга й одразу закохалася. Я довго не наважувалася признатися чоловікові про свої почуття, але той здався першим – після роботи зустрів мене з великим букетом квітів. Відтоді ми були разом.
Звісно, що не все у житті було так добре. Бували моменти, коли нам ледь вистачало на проїзд у транспорті, могли днями їсти тільки пісня макарони та жили від зарплати до зарплати. Але потім, коли криза закінчилася, ми знайшли хорошу роботу.
Два роки тому не стало моєї бабусі. Жінка довго хворіла та рік часу не вставала з ліжка. У спадок мені дісталася її однокімнатна квартира на околиці міста. Ми з чоловіком переїхали туди жити. Ну хоча б якесь сімейне гніздечко буде у нас. Потім народився Петрик, згодом – близнятка Богданко та Степанчик. Нам було досить тісно жити в п’ятьох у такій маленькій кімнатці. Та і поблизу не було школи, далеко їхати до садка та роботи.
Декілька місяців тому померла моя мама. Після похорону до мене прийшов нотаріус, адже матуся залишила заповіт. Її трикімнатна квартира переходила у спадок мені, адже я була єдиною дитиною у родині. Звісно, що було багато роботи з паперами, щодня бігала після роботи до адвоката й нотаріуса. Вже вивчила на пам’ять зовнішність кожного посадовця.
Одного вечора чоловік прийшов до мене з серйозною розмовою.
– Давай продамо всі ці квартири? Адже думаю, що нам буде тісно навіть у квартирі твоєї матері. Пам’ятаєш, як ми з тобою мріяли про власний будиночок? Свій сад, басейн, літня кухня та альтанка. Збудуємо майданчик, щоб дітки та онуки могли де гратися! Буде великий триповерховий будинок, тільки уяви собі! Влітку – засмагаємо на подвір’ї, а взимку гріємося біля каміна!
Звісно, що пропозиція спокуслива. Та і ми давно обрали район під забудову, він якраз у ціні впав. Так що грошей має вистачити. Але є одна маленька, та дуже важлива деталь – в Івана є донька Вікторія від першого шлюбу. Зараз ц дві квартири переписані на мене і за документами я – офіційний власник, а у чоловіка досі прописка з рідного села. Однак, якщо ми будемо будувати хату, то я буду змушена вписати його у власники…
Тепер така мрія здається мені безглуздою та дурною. Адже потім, коли його донька виросте, то захоче частину від батькового майна! Ні, я не хочу такого розвитку подій!
Однак, після моєї відмови Іван немов змінився. Почав холодно до мене ставитися, виникали часті сварки та конфлікти. Докоряв мені, що я скнара, адже не хочу заради родини здійснити спільну мрію. Але я так не вважаю. Мене влаштовує і така ситуація.
На вашу думку, жінка правильно вчинила? Ви підтримуєте її рішення?
