Ось пройшло вже три роки, як я розлучилася з першим чоловіком. Нещодавно я зустріла Андрія, він був трохи старшим за мене. Сам мав дітей, але вони вже жили самостійно. А моїх трьох дітей Андрій прийняв, як рідних.
Ми прожили з чоловіком 12 щасливих років разом. Народили доньку Оленку і все в нас було прекрасно. А от у моєї сестри сімейне життя склалося набагато важче. Вона вийшла заміж за вдівця з двома дітьми та стала для них мамою. Через три роки їхнього шлюбу, чоловік Оксани помер за дуже безглуздих обставин. Після смерті чоловіка Оксана вирішила не віддавати дітей і продовжувала доглядати за ними, як мама. Ніхто не міг зрозуміти мою сестру, навіщо вона жертвує собою заради чужих дітей. Але я її добре розуміла і підтримувала.
Коли нашій Оленці було 11 років в нашій сім’ї відбулося поповнення. Мені довелося взяти дітей сестри до себе, бо вона сильно захворіла. Мій чоловік засуджував мене за таке рішення, але я не могла зробити інакше. Він терпів, бо думав, що Оксана забере їх, коли вийде з лікарні, але вона померла.
Після похорону сестри, мій чоловік сказав мені:
– Коли ми відправимо їх у дитбудинок?
Я була вражена його жорстокістю. Ці діти щойно стали круглими сиротами. Хоч Оксана не була їм рідною мамою, але вони сильно любити її. І я не могла розлучитися з племінниками. Надто багато болю в один період.
Я розуміла, що якщо не оговтаються від втрати сестри та не візьму себе в руки, то можу зіпсувати життя цим дітям. Тоді я втерла сльози сказала чоловікові:
– Руслане, я хочу оформити опіку над цими дітьми. Моя сестра любила їх, вони мені рідні. Я не хочу віддавати їх в дитбудинок.
Але чоловік навіть слухати мене не захотів. Натомість він висунув мені ультиматум:
– Або ти віддаєш дітей, або я подаю на розлучення!
Я довго думала, все зважувала. І все-таки прийняла рішення на користь дітей, бо знала, що не зможу жити щасливо, знаючи, що вони там малі, абсолютно самі, нещасні та покинуті, як кошенята. Я не можу вчинити так з дітьми. Якщо мій чоловік ставить мені такі ультиматуми, значить це і так початок кінця. Я знала, що він не припинить спілкування з донькою. І мені лише це було важливе.
Коли я сказала чоловікові про своє рішення, він зразу ж пішов збирати речі. Чоловік не вагався, на розлучення подав зразу ж. Але я встигла оформити опіку.
Ось так я стала багатодітною матір’ю. Я ніскільки не шкодую про своє рішення. Більш того, я зовсім розчарувалася у своєму колишньому чоловікові. Він вчинив, як зрадник. Залишив мене у складній ситуації.
Три роки після розлучення я зустріла Андрія. Він був трохи старшим, і для нього мої діти не стали тягарем. В Андрія є власні діти, але вони вже дорослі. Тепер я розумію навіщо все це було і точно знаю, що діти – це зовсім ще не «хрест» на особистому житті.
А як ви вважаєте, чи багато чоловіків готові прийняти чужих дітей?
