– Того вечора я гостювала у сусідки. На чай забігла. Всього на декілька хвилин. Розмовляємо про своє, жіноче, як чуємо стукіт у двері. Та ще й такий сильний, ніби хтось не ввійти хоче, а ввірватися. Соломія відчинила, а там мій чоловік. Я аж здивувалася. Давно його таким злим не бачила. Не встиг поріг переступити, як розпочав сварку. Кричить мені: “Ти на кого дітей кинула? Чому в домі гармидер? А вечерю хто готуватиме? Ти де вештаєшся?” Мені тоді так ніяково перед сусідкою стало. Глянула на Соломію, перепросила. Пішли додому. Уже й за роботу взялася, а чоловік не припиняє обурюватися. Я ж ніяк не могла збагнути, що сталося. Чому у нього така реакція на те, що я просто зайшла до сусідки? А його, бачите, розлютило те, що я собі можу відпочинок дозволити. Я ж на роботі не працюю, отже не заслужила,- обурюється тридцятип’ятирічна Світлана.
Зі слів жінки вимальовується картина домашнього тирана. Втім, Петро аж ніяк не був таким. Він у неї спокійний та хороший чоловік. Разом прожили вже понад п’ятнадцять років. Навіть трьох спільних діток виховують. Гроші в сім’ю приносить тільки Петро. Жінка не працює. Минулого року в однієї із доньок була серйозна операція, тож за нею потрібен догляд. Порадилися і вирішили, що Світлана сидітиме вдома.
Хоч на роботу бігати не доводиться, одна і в домі справ вистачає.
Світлана – старанна господиня. Вона намагається встигнути все і догодити кожному. У домі завжди є свіжа їжа, діти доглянуті, речі випрані, у кімнатах чисто. Навіть традиції сімейні є. Усі збираються за один столом. Вечеряють. Проводять час разом.
Зрештою, Світлана на життя ніколи не жалілася. Хіба що спілкування зі сторонніми людьми їй трохи не вистачало. Так завантажила себе побутовими клопотами, що й подруг не залишилося. Усі раптом віддалилися, пороз’їжджалися. Та й жінці не до зустрічей було увесь цей час.
– Раніше з дітьми гуляти ходила. Мала багато знайомих. Було з ким поговорити. Зараз дітки підросли уже не сильно й вийдеш на дитячий майданчик. Та й говорити мені там нема більше з ким. Вероніка у нас взагалі після операції відновлюється. їй не до ігор у дворі. А я весь час проводжу саме з нею. Тому доводиться сидіти вдома. Або виходимо пройтися вулицею, де немає народу.
А недавно, ніби сама доля веліла, у сусідню квартиру заселилася нова жінка. Світлана кілька разів з нею перетнулася і впізнала в ній свою давню знайому. Колись вони навіть разом в музичну школу ходили. Не те щоб були найближчими подругами, але поговорити завжди було про що.
– Вона квартиру, яка межує з нашою, купила. Взялася за ремонт. Часто до нас заходила, щоб позичити якісь інструменти. Обіцяла на новосілля покликати, коли закінчить. Часто з нею бачилися. Сусіди ж. Вона облаштування дому завершила і мене до себе заманює постійно. Мовляв, ходи на чай, поговоримо. А я тільки обіцяла завжди, що зайду, а потім справи з’являлися. Ну того вечора я все прибрала, приготувала. Ну, тільки вечеря доварювалася на плиті. Я старшу доню попросила приглянути. А сама зібралася і вибігла на кілька хвилин до сусідки. П’ємо із Соломією чай, балакаємо про своє. Так і година минула. І тут стук у двері. Я подумала, оце хтось настирливий трапився. Так стукає, ніби виламати двері хоче. А потім виявилося, що це мій чоловік в гості зайшов. Мене шукав.
Петро соромитися не став. Висловив дружині все, що накипіло просто перед сусідкою.
– Не розумію, чому він так розлютився. Діти чудово справляються без мене, їжа на плиті доварювалася та й безладу не було. Діти трохи іграшок хіба що розкидали. Я часто дітей залишаю, коли, наприклад, в магазин треба вийти. Вони у мене вже дорослі. Ну єдине, що було тоді не так, як завжди – за стіл не могла сісти разом, бо я у сусідки була. Але ж чоловік і сам міг усе сервірувати. Але звик до того, що цим займаюся я. Ще й істерику влаштував.
Тепер годі й зрозуміти, на чиїй стороні правда. Чи дружині потрібно більше волі та живого спілкування, чи чоловікові – уваги та турботи.
А Ви як гадаєте?
