Моїй мамі 72 роки. Вона живе у селі.
На Різдво ми з чоловіком і дітьми планували поїхати на гірськолижний курорт. Та залишити її саму я не могла.
Ми спершу думали, що вона поїде до тітки Люби, своєї сестри. Тому і домовились про відпочинок.
Та тітці стало недобре, її забрали у лікарню. Тому мама залишається сама.
Петро сказав, що йому байдуже. І зі мною чи без, але він поїде на лижі. Йому набридло уже з року в рік їздити до тещі і проводили там усі свята.
Мені стало сумно, що він не підтримав мене.
Петро жаліється, що навіть у своїх батьків так часто не буває, як у моєї мами.
Та моїм свекрами по 70 років, вони разом живуть собі душа у душу. Навіть, як хтось з дітей не приїде, їм вже не так самотньо буде.
А мої батьки розлучились вже дуже давно. Тато гуляв, зраджував мамі. Вона про це дізналась випадково від його друга, при застіллі, коли усі вже були “готовенькі”. От він і проговорився.
Батько просив пробачення, щоб мама не подавала на розлучення, та зради вона не простила.
Ми залишись з нею вдвох. Вона з усіх сил намагалась мене забезпечити і підтримати, хоч їй самій було дуже важко. І я їй за це безмежно вдячна. Тому і не можу її кинути у таке свято тепер.
Чоловік зібрався на курорт, а я у село. Не можу вчинити інакше. Потрібно стіл накрити, приготувати щось, адже мамі самій робити це важко.
Петро був незадоволений моїм рішенням.
– Скільки це ще буде продовжуватись? Кожного року одне й те саме!
– Скільки мама буде живе, стільки я їздитиму до неї, Петре. Знай це..
– Вона сама винна. Якби тоді пробачила батькові, то зараз би не була така самотня..
Я й сама замислювалась над тим, що було б, якби мама прийняла зворотнє від свого рішення. Але зараз ми маємо, те що маємо. Минуле уже не змінити..
А ви б хотіли щось змінити у минулому?
