Чоловік сказав, що йому соромно за мене.

Чоловік сказав, що йому соромно за мене. За власну дружину.

Мене звати Оксана. Я мама однорічного Ромчика і, як виявилося, невидима людина у власному шлюбі.

До вагітності я була впевнена, що декрет – це просто. Казала всім: можна і за собою доглядати, і спортом займатися, і взагалі – сидиш вдома, не те що на роботі. Зараз мені соромно за ті слова. Бо реальність виявилася зовсім іншою.

Я не сплю нормально вже два роки. Я їм хліб із ковбасою на ходу, бо немає часу готувати. А коли Ромчик спить, я не йду на тренування – просто падаю і лежу. Сил немає ні на що.

Максим на це дивився і дивувався.

– Чого ти така стомлена? Ти ж вдома сидиш, – казав він за вечерею.

Я мовчала. Бо пояснювати вже не було сил.

Одного разу він зайшов у ванну, коли я виходила з душу. Подивився на мене. Покрутив головою.

– Тобі б на дієту сісти. Скільки ти набрала? Кілограмів двадцять?

Я почервоніла. Сама знала, що виглядаю не так, як раніше. Але чути це від чоловіка – зовсім інше.

– Я б у спортзал пішла. Але коли? Може, у вихідний ти з сином посидиш?

– А я коли відпочиватиму? – насупився він. – Та й навіщо платити? Вмикай тренування по телевізору, поки дитина грає.

– Але ж ти сам ходиш у спортзал!

– Та тому що вдома ти бурчиш, Ромчик лізе. Якби я цілий день сидів удома – теж тут займався б.

Я не знайшла, що відповісти. Бо він начебто мав рацію. І водночас зовсім не мав.

Минув місяць. Максим якось повідомив, що на роботі буде корпоратив на природі.

– Ми з тобою їдемо? – запитала я. Уже мріяла: трава, свіже повітря, живі люди навколо.

– Там без сімей. Я дізнаюся, – сказав він.

Наступного дня відповів: тільки співробітники. Я засмутилася, але прийняла.

У вихідний він поїхав. Ромчик заснув після обіду, я відкрила соцмережі – просто щоб трохи відпочити. І натрапила на сторінку Максимового колеги.

Там було повно фото з корпоративу. Діти на траві, дружини поряд із чоловіками, усі разом. Буквально всі колеги приїхали з сім'ями. Крім Максима.

Коли він повернувся ввечері, я запитала спокійно.

– Слухай, а чому всі були з сім'ями, а нас ти не взяв?

Він зам'явся.

– Та все в останній момент змінилося. Не хотів вас смикати.

– Максиме. Я казала тобі, що задихаюся тут. Що мені не вистачає людей, повітря, хоч чогось. І ти спокійно поїхав один.

– Та ось у цьому і річ! – раптом вигукнув він. – Мені соромно було тебе везти! Ти набрала, перестала за собою доглядати. У всіх колег дружини стрункі, гарні. А мені за тебе було ніяково. І з дитиною на відпочинку – це не відпочинок. Тому не захотів.

Я стояла і дивилася на нього.

Він не хотів. Просто не хотів нас поряд. Бо соромно.

– Збирай речі, – сказала я тихо.

– Що?

– Квартира моя. Якщо тобі соромно за дружину – час розлучатися. Іди.

– Та ти неправильно все зрозуміла…

– Правильно. Іди.

Я думала, що заплачу, коли двері зачиняться. Але не заплакала. Тільки злість.

Через кілька днів я зрозуміла, що мені легше без нього, ніж із ним. Аліменти він платить. На поріг я його не пускаю, але сина бачити дозволяю.

І ось що дивно: коли Максим пішов, я почала змінюватися. З'явився час. З'явилися сили. Зайве пішло само собою – може, тому що більше не треба було заїдати образи.

Через рік я знову впізнала себе у дзеркалі.

Максим навіть написав якось. Мовляв, може, спробуємо ще раз.

Я не відповіла.

А у вас так бувало – що людина поряд тебе руйнує, а ти думаєш, що проблема в тобі?

Valera

Популярне