Це було одного літнього дня. Василина робила свої звичні справи по дому. І чекала, що скоро приїдуть її дочка Люба і семирічна внучка Злата.
Дівчинка вийшла зі своєю лялькою гратися на подвір’я, а Люба пішла за нею. За мить жінка повернулася.
– Мамо, там на тебе чекають. Якийсь чоловік присів біля воріт.
– Хто це? – здивовано спитала вона.
– Я не знаю. Але він напевно не звідси. Питає, чи тут проживає Василина Ігорівна.
Бабуся пішла до вітальні й відчинила вікно, яке виходило на ту сторону, де сів чоловік. Дочка пішла за нею. Кімната наповнилася свіжим, чистим повітрям і жінки стали зазирати, що то за гість.
Він сидів до них спиною, голова покрита сивим волоссям. Поруч біля нього лежала дорожня сумка. І він щось розповідав Златі.
– Злата, іди до хати! – Сердито наказала мати.
Коли дідусь з дівчинкою почули голос, що лунав з вікна, то обоє обернулися.
Василина хотіла добре розгледіти його обличчя. Вона побачила великий ніс, високий лоб та зморшки навколо очей. Вона зрозуміла хто це і миттю відскочила від вікна. Дочка не помітила, що жінка занепокоєна. Вона пішла до Злати, щоб забрати її.
– Ти чому розмовляєш з незнайомцями? Скільки разів тобі повторювати? – Злилась Люба.
– Він просто спитав як звати мою маму.
Тим часом Василина зазирнула в дзеркало. З думками про те, як постарів Іван вона побачила, що теж дуже змінилася за всі ці роки.
Вона не була задоволена від свого вигляду. А як ще має виглядати сільська жінка в 60 років. Повна, з широкими плечима і втомленими очима. Волосся сиве, обличчя червоне від роботи на сонці. Вона зняла з голови хустину і розчесала волосся. Потім розв’язала фартух і помітила, як тремтіли її руки.
Вона старалася приборкати хвилювання, але воно нікуди не дівалось. Жінка вдала з себе байдужу і вийшла надвір. Василина думала, що коли побачить Івана, то нічого до нього не промовить, а сама одразу підскочила, причепурилась і побігла до нього.
Чоловік встав, коли жінка була за кілька метрів від нього й усміхнувся, як закоханий зніяковілий підліток.
Василина не стала дивитися на нього. Вона сіла поруч зі кам’яним обличчям і дивилася вперед. Чоловік теж присів і вона почала:
– Привіт, Іване.
– Привіт, Василино.
– Нащо ти тут?
– Хотів дочку побачити. Якого вона віку?
– Їй недавно було тридцять п’ять. Якраз у її п’ять років ти пішов. А з’явився лише тепер.
– Так, це повністю моя вина, визнаю.
Іван глянув в очі Василини, але вона незворушно продовжувала дивитися в даль.
– Мені сусіди сказали, що ти без чоловіка, одна. Прошу, пусти мене з дороги. Я маю слабке здоров’я і вже давно тут сиджу, спина болить.
Жінка почервоніла. Вона не розуміла, що має робити далі. Невже він думає, що на тридцять років самоти й образ можна на все це легко закрити очі.
Сонце поволі заходило за обрій, небо ставало рожевим. У повітрі стояв запах квітів та кошеної трави.
– Добре вам тут. – Важко видихнув Іван. – У місті далеко не так. Мої батьки раніше тут жили, але зараз у мене нікого не залишилося, лиш рідна дочка. І я її дуже хотів побачити. Якщо ти не приймеш мене зараз, то і вона не прийме.
– За стільки років ти вже чужий для нас. Це був твій свідомий вибір. Дочка тебе забула. І це скоріше в неї треба питати чи збирається вона тебе пробачити. У неї ще той характер.
Василина відчула мале полегшення, коли дала волю обирати дочці. Але попри всі її образи й біль, жінка таки впустила чоловіка до хати, не могла вчинити по-іншому.
– Добре. Зайдемо в будинок. – Зітхнула Василина.
Чоловік важко підвівся та опираючись на ворота пішов слідом за жінкою.
У домі він одразу присів на диван. По обличчю було видно, як чоловік намагався трохи розслабити втомлене тіло. Василина дивилася на нього, а її серце наповнювалось великим жалем. Вона подумала, що він повернувся, як знеможений і старий собака. І згадала, як вона його кохала, коли вони одружувались. Він здавався їй найкращою людиною у світі й був тим цілим світом для неї.
Будинок жінки був просторим, з новим ремонтом і сучасними меблями, а навпроти дивану висів великий плазмовий телевізор.
– Нехай подивиться, як я живу. У мене є все, заробила чесною працею. – Думала собі Василина.
Тут її міркування перебив голос Івана.
– Дякую, що впустила мене.
– Ти хоч і зник, але аліменти виплачував. Тому можеш і дочку побачити. – Відповіла жінка. – Ти хворий? Так важко дихаєш?
– Та, серце. Минулого року переніс напад. Лікувався по лікарнях 3 місяці. Після того здоров’я дуже погіршилось. Задишка може бути й слабкість в тілі.
Їх перервав грюкіт дверей. Чоловік встав з надією нарешті зустрітися з дочкою.
– Добрий день.
– Добрий, Любочко.
Всі замовчали та за деякий час Василина вирішила почати розмову.
– Це – Іван, твій батько.
Дочка зніяковіла. Вона не очікувала побачити його і присіла на крісло. На її обличчі не було радості від такого візиту.
– Я прошу твого пробачення. Якщо ти зможеш. – Витирав сльозу розхвильований Іван.
Люба не знала, що сказати, тоді вона глянула у вікно. Вона почала пригадувати риси батька із весільних фотографій, які мама ховала на горищі в скриньці. І те, як він взяв її маленьку на руки й поцілував її щоку востаннє. Сусіди шепотіли, що він “взяв розлучення”. Він тоді з валізою сідав у автобус після чого більше не з’являвся.
Дитині було важко зрозуміти що таке “розлучення” і як його можна “взяти”.
– Дочка не пам’ятає тебе. – Перервала мовчанку Василина.
– Я не знаю що вам сказати на це. – Сумно відповіла Люба.
Любі не було ні боляче, ні гнівно від цієї зустрічі. Чоловік давно став для неї чужою людиною і вона не відчувала до нього якісь почуття. Жінка підвелася і пішла до вікна, глянула на дорогу і за хвилину повернулася з питанням:
– А чому ви вирішили повернутися?
– Я заслаб і хотів поки маю час побачити тебе і внучку. З жінкою давно розлучений, а син живе закордоном.
– Невже зі здоров’ям усе так погано?
– Не зовсім зле, серце моє слабке і може відмовити у будь-який момент. Як ти поживаєш, дочко?
Від цього слова у жінки наче все перекручувалось всередині. Василина побачила невдоволення дочки й вирішила відповісти замість неї:
– Живе у Харкові. Має чоловіка, дочку, працює на гарній роботі. От приїхала погостити до матері.
– То ми жили в одному місті. – Похмурився дід. – Внучка у мене є, теж Люба звати.
Та жінці було важко щось і ще говорити. Вона пішла з кімнати на кухню.
– Гарна і добра моя дочка. Виховала чемну людину, не вижене вона мене з дому.
– А ти де ночуєш? – Спитала Василина, дивлячись на годинник, і розуміла, що скоро проїде останній автобус.
– Так тут і лишуся. Більше нема куди йти. А зранку піду в магазин і куплю для внучки подарунки.
Після цієї фрази Василина вийшла з кімнати.
– Ти чула, що він хоче залишитись тут? – Спитала вона у дочки.
– Чула, оце нахабство. Треба йому відмовити.
– Та що кажеш, куди він піде зі своїм серцем, ще й ніч попереду. – Заспокоювала мама.
– Мамо, ти вирішуй, твій дім. Вже пора вечеряти. Запах печеної картоплі та борщу наповнив кухню.
Іван чув їхню розмову і промовив:
– Я можу на сіні в сараї заночувати чи в комірчині.
– Не треба, в будинку багато місця, лишишся на одну ніч. – Відповіла Василина.
Іван дивився на жінок, які здавалися йому такими рідними й близькими.
– Я звідси нікуди не піду, тут мій останній причал. – Думав собі чоловік. – Нехай як хочуть мене виганяють мітлою чи мотикою, не піду.
Усі сіли вечеряти. Люба мовчала і не розуміла, що має говорити за столом. Їй було жаль її матір, яка лишилася без чоловіка і за тридцять років так нікого і не полюбила.
– Злата, я – твій дідусь. – Заговорив Іван до дівчинки.
Раптом його перервала Люба і сказала, що дитині нічого не треба пояснювати. Тут і дорослий не може дати собі раду з усім.
Внучка не розуміла, чому дорослі сварилися. Після вечері вона пішла погратися надвір, а жінки збирали посуд.
Тоді Іван розповів свою історію:
– Минулого року я розлучився. Жінка вирішила переїхати до дочки від першого шлюбу і сама подала заяву. Квартиру в якій ми жили поділили, як спільно нажите майно. А гроші я перевів на цю карточку. – Дістав з кишені гаманець і виклав банківську кредитку на стіл і продовжив. – За ті гроші не купиш якесь житло, тим більше коли лікувався, лежав в стаціонарі, то і ціни підросли на ті всі будинки, квартири.
– Забери свої гроші. – Відповіла Василина. – Може їх вистачить на старий сільський будинок.
– Я більше не можу жити один. Сил не маю навіть відро підняти.
– То виходить ви приїхали не дочку побачити, а поселитися тут? Ви б ще що придумали? – Обурювалась Люба.
Іван похилив голову і мовчав, взявся рукою за серце, яке вже почало боліти від почутих слів дочки. Та Василина заступилася на нього і заспокоїла Любу. Відвела чоловіка до вітальні й повернулася.
– Слухайте, я не зможу вам тут допомагати з ним, мене робота і чоловік чекає. А вас одною з ним я лишати не хочу. На ваших плечах буде він зі своїм хворим серцем. Нащо вам це, після стількох років самотності… – Не могла зрозуміти дочка.
– Я не можу його вигнати. Якщо він зранку захоче сам піти, то нехай. Але проганяти я його не стану. Ти поїдеш, я залишуся господинею в домі, то і я вирішу кому тут жити.
Василина повернулася до кімнати, де сидів Іван.
– Василино, я почув вашу розмову. Дякую, що не женеш мене. Я хотів сказати, що не є сильно хворий. Я зможу довше прожити, якщо буду робити так, як сказав лікар. Ти не переживай, я не стану тобі тягарем.
Так і наважилась Василина глянути в очі колишньому чоловіку. Не пройшла з роками любов до нього і зараз її серце огорнуло тепло.
– Тоді живи…
Вже так три роки вони разом зустрічають літні заходи сонця та тій лавочці біля воріт. А дочка так і не змогла пробачити чоловіку і коли приїжджає в гості, то старається з ним не бачитися.
Але Василина залишиться йому вірною, буде турбуватися до кінця. Він впевнений у ній, і знає, що вона подасть ту останню склянку води.
Чи варто пробачити дочці свого тата? Він правильно вчинив, що повернувся до колишньої дружини?
