Він витягнув із багажника коробку таку велику, що кришка ледь не зачепила асфальт, і навіть не подивився на мене — тільки коротко кинув: — Обережно, не подряпай.
Я йшла поруч, стискаючи в долоні маленький конверт, що здавався смішним поруч із тією коробкою. Пальці вже мокріли від хвилювання, хоч надворі було прохолодно. Мама йшла трохи позаду — в новій блузці, яку купила спеціально на цей вечір, і з тією своєю тихою поставою, коли вона ніби не хоче займати зайвого місця.
У фойє ресторану пахло парфумами й теплим хлібом. Хтось обіймався, хтось сміявся занадто голосно, офіціант ковзав між людьми, як на льоду. Андрій уже шукав очима свекруху — його мати стояла в центрі, в блискучій сукні, з укладкою «як у телеведучої», і приймала компліменти так, ніби це її коронація.
— Андрійчику! — Валентина Степанівна розкрила руки, як сцена завісу. — Ой, та ви ж прийшли!
Він нахилився, поцілував її в щоку, і я помітила, як її погляд відразу з’їхав на коробку. Не на нас. На коробку.
Мені згадалася кухня тиждень тому — жовте світло під шафками, запах кави й його голос, ніби він уже все вирішив.
— Я думаю, зробимо мамі подарунок нормальний, — сказав він, крутячи в руках ключі. — Не ці ваші… квіточки-цукерочки. Їй треба річ.
— Яку «річ», Андрію? — я витерла руки рушником, хоча вони й так були сухі.
— iPhone. Новий. Pro Max. Вона ж ходить з тим розбитим… — він зморщився, як від сорому. — Як студентка.
Я навіть не одразу відповіла. У мене в голові мигнули цифри: комуналка, школа, відкладені на зуби. І мама — яка минулого місяця мовчки віддала мені свою пенсію «бо вам треба».
— П’ятдесят тисяч, — сказала я вголос, щоб це прозвучало не думкою, а фактом. — Це п’ятдесят тисяч, Андрію.
Він підняв очі. Там було те знайоме: «ти зараз зіпсуєш мені настрій».
— Вона мене ростила. Вона одна тягнула. Вона заслуговує.
— А моя? — я не підвищувала голосу, але слова різали, як тонкий папір. — Моєї мами ювілей був. Ти пам’ятаєш, що ми тоді подарували?
Він помовчав секунду, а потім відмахнувся: — То ж інше. То твоя мама.
Мене ніби хтось облив холодною водою. Я стояла в тій кухні, дивилась на його спину й раптом зрозуміла: для нього існує «його» — святе, і «моє» — додаток.
— Якщо так, — сказала я тоді дуже рівно, — то давай чесно: твоїй — стільки ж, як моїй. Три тисячі. Символічно. І крапка.
Він різко повернувся. — Ти серйозно? Ти хочеш поставити мою маму в одну лінію…?
— А ти не хочеш поставити мою в жодну, — відповіла я.
Він стиснув губи, як робив завжди, коли хотів закінчити розмову без рішення. — Добре. Подумаю.
І от зараз він ніс через ресторан коробку, ніби тягнув за собою доказ, що «подумаю» означало зовсім не те, що я почула.
За столом уже наливали. Тости летіли один за одним, як монети в скриньку: «здоров’я», «довгих років», «щоб діти радували». Свекор плескав по плечу Андрія, гості підхихикували, Валентина Степанівна сяяла й поправляла сережку так часто, ніби це був її мікрофон.
Мама сиділа поруч зі мною. Вона тримала конверт, який я їй дала — «щоб вручила від себе, мам, так буде нормально». Вона торкалася його пальцями обережно, як листа, який може образитися.
— Доню, — нахилилась вона до мене, — може, я потім… не буду вручати при всіх? Щоб… ну… не було незручно.
Я вже відкрила рот, щоб сказати «та ні, все добре», але в цей момент Андрій дзенькнув ножем по келиху. Звук пройшов по залу, як команда «увага».
— А зараз, — підвівся він, — найголовніше! Мамо, підходь!
Валентина Степанівна театрально поклала долоню на груди й пішла, як по червоній доріжці. Хтось уже дістав телефон знімати.
Андрій підсунув коробку вперед, розірвав стрічку, підчепив кришку. У залі хтось «ооо» так протягнув, ніби там лежала не техніка, а коштовність.
— Та це ж… — Валентина Степанівна прикрила рот руками. — Телевізор?!
— Ага, — Андрій усміхнувся широко. — Великий. Нормальний. Щоб очі не псувати.
Хтось захлопав. Офіціант поруч усміхнувся «по роботі». Свекор гучно вигукнув: — Оце син!
Я не плескала. Я дивилася на мамині руки. Вона опустила конверт на коліна і злегка підсунула його під серветку — так, ніби сховала щось соромне. Її плечі стали меншими на очах.
— Валентино, — хтось із родичок хитнувся до неї з келихом. — Та ти тепер як люди!
Свекруха сміялась, витирала кутики очей і все повторювала: — Ой, Андрійчику, та не треба було… та нащо ж ти так…
Андрій стояв поруч із нею — прямий, задоволений, як після добре виконаної роботи. І жодного разу за весь той час він не повернув голову до нашого боку столу.
Мама схилилася до мене: — Я вийду на хвилинку. Піду руки помию.
Вона піднялася тихо. Так тихо, що ніхто не звернув уваги. Я бачила, як її спина зникла між білими сорочками й блискучими сукнями.
Я теж підвелася — не одразу, щоб не виглядати демонстративно. В коридорі було прохолодніше. З туалету долинав звук води. Мама стояла біля дзеркала й терла руки, ніби на них була фарба, яку треба змити до шкіри.
— Мамо, — сказала я.
Вона подивилася на мене через віддзеркалення і швидко усміхнулась, як чужим людям. — Все добре, доню. Не вигадуй.
Я взяла її за зап’ястя — тонке, тепле. Вона зупинилась.
— Ти не вручиш? — спитала я.
Вона ковтнула. — Навіщо? Там же… — і кивнула в бік залу, де все ще фотографували коробку. — Нехай їм буде свято.
У мене всередині щось клацнуло. Не сльози — як замок.
За столом Андрій був героєм. Коли я повернулась, він уже розповідав, як вибирав модель, як домовлявся про доставку, як «не пошкодував». Свекруха весь час торкалась його руки, ніби перевіряла, чи він справжній.
Я досиділа до кінця. Я піднімала келих тоді, коли всі піднімали. Я посміхалась тоді, коли треба було. Я навіть сказала «вітаю» й обійняла Валентину Степанівну — вона пахла різкими солодкими парфумами, і в її обіймах було більше гордості, ніж тепла.
Мама конверт так і не дістала.
Дорогою додому Андрій наспівував щось під радіо й однією рукою крутив кермо. Коробку з чеком він залишив у ресторані — домовився, що завтра завезе з доставкою.
— Ну що, — сказав він уже біля нашого під’їзду, — нормальний подарунок, правда? Бачила її очі?
Я мовчки дістала ключі. Двері в під’їзд скрипнули, як стара образа.
У квартирі він зняв піджак, кинув його на спинку стільця й, не роззуваючись, пройшов на кухню. Відкрив холодильник.
— Є щось поїсти? — запитав буденно, як після кіно.
Я поклала сумку на підлогу. Повільно, щоб не грюкнуло. Потім витягнула з неї мамин конверт — той самий, з трьома тисячами, які раптом стали важчими за ту коробку в ресторані.
— Ти бачив? — запитала я тихо.
— Що? — він не обертався, шарудів пакетом ковбаси.
Я поклала конверт на стіл. Поруч — його ключі, його телефон, його дрібні монети з кишені.
— Вона тримала це весь вечір, — сказала я. — А потім сховала під серветку.
Він нарешті повернувся. Кинув погляд на конверт, ніби на непотрібну квитанцію.
— Олено, ну почалось… — він зітхнув. — Ти знову за своє?
Я мовчки взяла його телефон зі столу. Не різко — рівно. Він напружився відразу.
— Ти що робиш? — голос став гострим.
Я відкрила галерею. Там були фото з ресторану: він із мамою, вона з коробкою, вона з келихом, вона з ним, гості, аплодисменти. Його пальці тягнулися до телефону, але я відсунула руку.
— На цих фото, — сказала я, гортаючи, — немає однієї людини. Ти навіть не помітив.
— Не драматизуй, — він уже сердився. — Твоя мама доросла. Вона ж розуміє. Це ж не змагання.
Я повернула екран до нього й показала знімок, де в кадрі випадково опинився наш край столу: мамина рука з конвертом і її обличчя збоку — ніби вона там випадково, ніби вона офіціантка, що зайшла не в той зал.
Андрій дивився секунду-дві. Потім відвів очі, наче йому стало незручно не за неї — за себе.
— Я не хочу сварки, — сказав він і спробував забрати телефон. — Завтра поговоримо. Всі втомилися.
Я не віддала. Я поклала телефон назад на стіл і взяла конверт. Підійшла до шухляди, де лежали наші документи, і повільно засунула його між папки — як доказ, який не має губитися.
Андрій стояв у дверях кухні. Між нами був стіл. І цей стіл раптом став довшим, ніж наша квартира.
— Ти що, образилась? — спитав він уже тихіше, але з тією ноткою, коли людина хоче, щоб її швидко відпустили від провини.
Я взяла свою куртку зі стільця. З кишені випали мамині рукавички — тонкі, сірі. Я підняла їх і стиснула в руці.
— Я відвезу мамі її гроші, — сказала я.
— Зараз? — він кліпнув. — Опівночі?
Я не відповіла. Я просто взулася.
На сходовому майданчику було темно, лампочка миготіла. Я йшла вниз, тримаючи в руці рукавички й конверт, і чула, як за спиною ледь чутно відчиняються двері — Андрій вийшов на поріг, але не зробив кроку.
Я не озирнулась.
Коли я підійшла до маминих дверей, світло в її кухні ще горіло. Вона відчинила майже одразу — в халаті, зі шпильками в волоссі, ніби не лягала. Її очі зупинились на моїх руках.
Я простягнула їй конверт і рукавички.
Мама не взяла одразу. Пальці зависли в повітрі. Потім вона притисла конверт до грудей — не як гроші, а як щось, що треба втримати, щоб не розсипалося.
І вже в дверях я побачила: її блузка, та сама «на свято», висить на спинці стільця, акуратно. А на столі — чайник і дві чашки. Одна порожня. Друга — теж порожня, але поставлена так, ніби чекала мене.
Я зайшла мовчки, зняла взуття й поставила свою сумку біля порога. Мама обережно посунула мені чашку ближче, наче це було найпростіше, що вона могла зробити цієї ночі.
