Остап стояв біля мийки й стискав телефон так, ніби боявся, що він вирветься з рук. Я зайшла на кухню саме в той момент, коли він, не знижуючи голосу, сказав у слухавку:
— Та нічого… Вона знову записалась на ті вії. І фарбується в п’ятницю. Ага. Я знаю, скільки.
Ложка в мене в руці дзенькнула об чашку. Він здригнувся й обернувся так швидко, ніби я застала його не з мамою, а з кимось чужим.
— Ти з ким? — питаю рівно, хоч у горлі вже пересохло.
— З мамою, — одразу. Без сорому. — Вона питає, як ми.
«Як ми». Я подивилась на Софійку: донька сиділа на підлозі й будувала башту з кубиків, уважно прикусивши губу. Вона не слухала нас — вона вгадувала нас по інтонаціях.
Остап поклав телефон екраном вниз, але не відпустив. Тримав долонею, як печатку.
— Ти щойно сказав мамі про мої вії, — кажу. — Навіщо?
Він не сперся на стілець, не сів. Просто залишився стояти, наче в цій кухні він на роботі й зараз дає звіт.
— Бо це ж витрати… — відказав тихіше. — Вона переживає.
— Мене вона не може спитати? — я кивнула на свій телефон, що лежав біля чайника. — У мене номер інший, чи що?
Остап зітхнув, ніби я причепилась до дурниці. Потім обережно, як дитину, підняв телефон і знову притис до себе.
— Та що ти починаєш? Це ж мама. Вона все життя за мене… Вона просто хоче знати.
Софійка раптом підвелася й понесла свою башту ближче до тата. Поставила біля його ноги, торкнулась штанини пальцем і прошепотіла:
— Тату, не кричіть.
Ми й не кричали. Але в домі вже було тісно від чужих вух.
***
У нас усе зазвичай просте. Остап — чоловік, який може за годину полагодити кран, підкрутити двері, переклеїти розетку і при цьому ще встигнути зварити Софійці кашу. Він працює, забезпечує нас, не шкодує грошей на продукти, комуналку, одяг. Я теж працюю, але знаю: якщо завтра буде шторм — він триматиме дах.
Ми сварилися рідко й швидко мирилися. Я навіть колись думала: «От воно, життя без драм». А потім у нашому домі з’явився третій голос. Не у вітальні — в його телефоні.
Пані Галина жила в іншому районі, добиратися з пересадками. Приїжджала на вихідні, приносила печиво, обіймала Софійку, робила фото й їхала. Зовні — звичайна бабуся, яка «має роботу» і «не може часто». Я не ображалась.
Поки не помітила, що народження доньки стало для свекрухи приводом говорити не зі мною, а через мене.
Коли Софійка була немовлям, свекруха дзвонила Остапові й диктувала поради: як купати, як годувати, що купити в аптечці. І він чесно переказував мені — слово в слово, ніби я не мати, а нова працівниця в дитсадку.
Я ковтала, з усмішкою відмахувалась, вмовляла себе: «Може, вона так делікатно. Не хоче мене повчати напряму». Але з часом поради закінчилися, а дзвінки — ні.
Двічі на день. Вранці — ще до кави. Увечері — коли Софійка засинала.
І з кожним дзвінком він ніби відкривав двері у наші шафи: хто приходив, що я купила, що я готувала, куди ходила, скільки витратила.
Я почала впізнавати момент, коли він «вмикав маму». Він говорив коротко, швидко, ніби намагався встигнути, поки я не зайшла в кімнату. І завжди — обличчям до вікна. Наче звітував не людині, а камері.
***
Того вечора я не влаштовувала сцени. Просто дочекалась, поки Софійка заснула, і поставила на стіл його телефон. Не кинула — поклала. Рівно.
— Остапе, — кажу. — Мені неприємно. Я не хочу, щоб твоя мама знала, у яке кафе я ходжу. Я не хочу, щоб вона знала, скільки коштує мій манікюр. Це… моє.
Він сів навпроти й почав чистити яблуко. Ніж шкряботів шкірку — довго, старанно. Це був його спосіб не дивитись мені в очі.
— А що тут такого? — сказав він, не піднімаючи голови. — Вона ж не чужа.
— А я тобі хто? — спитала я.
Ніж зупинився. Він нарешті глянув.
— Ти… ти моя сім’я.
— То чому ти говориш про мене так, ніби я стаття витрат? — я простягла руку до телефона. — «Вона знову записалась». «Я знаю, скільки». Це як звучить?
Він різко відсунув телефон до себе, як щось цінне.
— Не перекручуй. Я просто… Вона питає, я відповідаю.
Я помовчала. Потім сказала:
— Дай мій номер мамі. Нехай питає мене.
Остап всміхнувся — нервово, ніби я пожартувала.
— Та навіщо? Вона звикла зі мною.
«Звикла». Ніби я — нова річ у домі, яка ще не вписалась в інтер’єр.
***
У грудні я заговорила про машину. Наша старенька «Вольво» хрипіла, коли заводилась, ніби їй боляче. Я возила Софійку в садок, потім на роботу, потім у магазин, потім назад — і кожного разу ловила себе на думці, що в мене не руки на кермі, а молитва.
— Нам би щось надійніше, — сказала я йому якось у коридорі, зав’язуючи доньці шарф. — Хоч би одну нормальну. Або… може, другу маленьку. У мене ж права є.
Остап навіть не сперечався. Він тільки кивнув — і рука вже потягнулась до кишені.
— Ти кому дзвониш? — спитала я, ще не бачачи екрану.
Він завмер на секунду. А потім так природно, так буденно відповів:
— Мамі. Порадитись.
Я не кричала. Я просто розвернулась і пішла в кімнату, де Софійка вже стрибала на килимі й співала якусь пісеньку з садка. Донька вловила, що я не в настрої, й одразу стала тихішою. Мовчки принесла мені свого плюшевого зайця й притулила до моїх колін.
Остап за пів години зайшов і сказав:
— Мама каже, зараз не час. Треба берегти.
Я підняла очі.
— Мама каже? А ти що кажеш?
Він знизав плечима.
— Ну… вона розумна. Вона краще знає.
Це прозвучало не як думка. Як печатка.
***
Через два дні ми поїхали до пані Галини. Сіра багатоповерхівка, вузький ліфт, запах чужих котлет у під’їзді — все як завжди. Свекруха відчинила двері в фартусі, поцілувала Остапа в щоку так, ніби йому знову десять, а потім — Софійку, довго, з придихом.
— Ой, моє сонечко! Йди до бабусі!
Софійка зразу потягнулась до неї, а я залишилась у передпокої з пакетами. Остап уже знімав куртку, вже розповідав щось — і я навіть не сумнівалась, що це те саме, що було в телефоні.
На кухні пані Галина поставила чайник, сіла навпроти мене й подивилась так, ніби бачить мене вперше, але знає про мене все.
— Ну що, — сказала вона солодко, помішуючи чай, — ти вже відкладаєш на машинку?
Я відчула, як всередині щось клацнуло. Не образа — перемикач.
Остап поперхнувся печивом, швидко глянув на мене — і одразу відвів очі. Він не захищав. Він перевіряв: чи витримаю.
— Я ще думаю, — відповіла я йому мамі. — Ми ж сім’я. Маємо право думати.
Пані Галина ледь підняла брови.
— Право… Звісно. Тільки гроші треба з головою. Бо знаєш… — вона поставила ложку, і в тиші це прозвучало голосніше, ніж треба. — Зараз таке життя. Не до примх.
Слово «примхи» повисло над моїм манікюром, моїми віями, моїми сумочками, моїми парфумами — над усім, що робило мене не лише мамою й працівницею, а жінкою.
Остап потягнувся до чашки. Руки трохи тремтіли. Не від злості — від звички сидіти між двома жінками й робити вигляд, що це «просто розмова».
Софійка принесла з кімнати малюнок — яскравий, кривенький: тато, мама і вона. Три фігурки. І четверта — велика, біля тата.
— Бабуся, це ти! — радісно сказала донька й простягнула папір.
Пані Галина всміхнулась так, ніби виграла щось важливе.
— Яка розумничка. Бачиш, Остапчику? — і, не питаючи, погладила його по руці. — Вона знає, хто її любить.
Остап не відсмикнув руку. Навіть не ворухнувся.
Я повільно встала. Підійшла до доньки, поправила їй заколку. Пальці слухались, голос — ні, тому я не говорила нічого зайвого.
— Софійко, одягайся. Ми додому, — сказала я тихо.
— А тато? — вона подивилась на Остапа.
Остап підвівся різко, стілець скрипнув.
— Та куди ви? — швидко. — Мамо, ну… ми ж на чай…
Пані Галина не піднялася. Вона тільки схрестила руки на животі й спокійно сказала:
— Та хай охолонуть. Жінкам таке треба. Потім самі повернуться.
Я взяла куртку, накинула доньці капюшон. В коридорі Остап мене наздогнав і схопив за лікоть — не сильно, але так, що я зупинилась.
— Ти що робиш? — прошепотів. — Ти мене при мамі…
Я повернула до нього голову. Дивно, але в той момент я не хотіла плакати. Мені стало холодно й ясно.
— Я не при твоїй мамі, Остапе, — сказала я так само тихо. — Я при своїй дитині.
Він розтис пальці. На секунду зробив крок до дверей — ніби збирався піти за нами. Потім озирнувся на кухню, де його мама вже голосно кликала:
— Остапчику, налий собі чаю, я ще пиріг дістану!
Він завмер між двома кімнатами. Як двері, які не вирішили, в який бік відчинятись.
***
На вулиці сніг був мокрий, важкий. Софійка ступала поруч, маленькою рукою міцно трималась за мою долоню.
— Мамо, — сказала вона, коли ми вже дійшли до зупинки. — А тато нас знайде?
Я витягла з кишені телефон. На екрані вже світилась «мама» — не моя. Його.
Я натиснула «відхилити», прибрала звук і присіла перед донькою, застібаючи їй рукавичку.
— Тримай міцно, — сказала я.
І ми стали чекати маршрутку в тиші, де чутно було тільки, як на мокрому снігу хрумтять дитячі чобітки.
