Тетяні Федорівні виповнилося 90 років. Її син з дочкою мешкають в сусідньому місті, тому жінці доводиться зі всім справлятися самостійно. З продуктами та побутовими дрібницями їй допомагає соціальний працівник.
Жінка вже понад рік нікуди не виходить і єдине, що її засмучує – це те, що вона не може відвідати могилу свого чоловіка. Він був військовослужбовцем, як і її батько.
Тетяна Федорівна закінчила школу ще в 46-му році. В цей час вона жила лише з мачухою, яка не мала можливості оплатити їй гідне навчання. Однак жінці вдалося вступити на бюджет і виживати за рахунок стипендії. Після закінчення технікуму вона повернулася додому і влаштувалася продавцем у місцевому магазині.
“-Коли діло дійшло до наречених, то мачуха критикувала кожного кавалера. Той пити буде, а той ледарем на все життя залишиться. Мене це дуже ображало і я думала, що одружуся тоді, коли піду з дому геть, – розповідає старенька.
Та одного дня мачуха поставила мене перед фактом, що знайшла гідного кандидата. Цей хлопець жив на сусідній вулиці і саме повернувся з армії. Ми пішли в гості до їхньої сім’ї. Я планувала помститися за усі попередні відмови і сказати, що з цим хлопцем у нас нічого не вийде, але як тільки ми зайшли всередину мачуха сказала: “Ось вам невістка, не обманюйте її, як дочку рідну, любіть, а мені пора іти”. Мене одразу посадили за стіл, а я від сорому не могла навіть очей підняти.
Потім зайшов мій наречений. Він мені зовсім не сподобався, тому я розплакалася. У цей момент мене підтримала свекруха, яка запевнила, що все буде добре. Я подумала, що принаймні з матір’ю чоловіка знайду спільну мову, а все решта стерпиться-злюбиться.
Так ми і жили з чоловіком. Його лице і спина були покриті шрамами, але зі мною він завжди добре поводився.
Та я не відчувала любові до нього, тому хотіла розірвати ці стосунки. Одного разу навіть речі зібрала, але свекруха переконала мене, що кращого за Миколу мені не знайти. Я залишилася, а потім у нас народився син, за ним на світ з’явилася і дочка. Про розлучення не могло більше бути й мови.
Згодом ми з Миколою побудували будинок. Я вже звикла до його зовнішності, але полюбити так і не змогла. Та він був хорошим чоловіком. Коли я поверталася з нічних змін, то вдома на мене чекав порядок і приготований обід.
У наших стосунках не було жодної сварки чи непорозуміння. Люди навіть не вірять, що таке можливо.
Та згодом чоловік захворів, а уламок, який залишився в нозі ще з часів війни, не давав йому вільно пересуватися. Саме тому я ходила в ліс по лозу, а він сидів вдома і плів кошики. За ними люди стояли в чергах.
А коли сили його зовсім покинули, то все що турбувало Миколу, це як я без нього буду. І з 2005 року мені доводиться якось справлятися. Будинок продала, а сама перебралася на квартиру. Якийсь час дочка жила зі мною, але згодом також переїхала. Зараз я зовсім сама.
Зараз я вдячна своїй мачусі, що познайомила мене з Миколою. Він був люблячим та гідним чоловіком”.
А що ви думаєте з цього приводу?
