Рідко трапляється, що молодята, вирішивши одружитися, геть не покладаються на фінансову підтримку батьків. Але у доньки мого чоловіка було саме так. Вона з чоловіком самостійно заробила на весілля, і гроша не попросивши у батьків. Я таке, звичайно, дуже поважаю. Але з іншого боку, вони вже дорослі люди. Тому немає чому дивуватися.
Мушу одразу сказати, що нічого поганого тій дівчині я не робила. Точно не руйнувала її сім’ю. Такого мені б власна совість не дозволила. Чоловік уже був розлучений зі своєю першою дружиною, коли ми тільки познайомилися. Тому причин для непорозумінь чи навіть ненависті між мною та новоспеченою донькою бути не могло.
Ну, я так думала.
А потім дівчинка сказала про весілля татові, а мене так і залишила без запрошення. Навіть не натякнула, щоб я прийшла на святкування.
Зрештою, я все розумію. Не тримаю зла. Це її празник, а отже її правила. Якщо не бажає бачити мене, то й не потрібно. Якось уже переживу таку втрату.
Ось тільки мій чоловік зовсім не знає, що йому тепер робити.
Без мене йти не хотів. Казав, що це було б неповагою до мене, а він мене все ж таки любив і цінував. Та й проти волі доньки також іти не хотілося. Зіпсувати єдиній доні весілля єдиним непроханим гостем? Теж негоже.
Тож ми вирішили, що він нікуди не піде. Привітає по телефону. Гроші, як подарунок, скине на карточку. План батькові видався хорошим.
Я потім ще довго над цим думала. В дечому навіть винною почувалася. Погано це все виходило. Вона у нього одна, більше дітей немає. І як це так, щоб рідний батько на таке свято не прийшов, не побачив доню у весільній сукні, зятеві руку не потис?
Та й з боку дівчини це все виглядало дивно. Вона знала, що чоловік мене любить і без мене нікуди не поїде. Може, вона і його бачити не горіла бажанням. Бо, якби тато був важливим гостем, доньці вже було б байдуже, з ким він прийде. Тільки б прийшов! А так… Дивно це все якось.
Празникування мало відбутися за містом. Це 5-6 годин їзди дорогою. Дуже довго і дуже далеко. Отже, моєму чоловікові довелося б Бог знає де зупинятися та й ночувати хто знає в кого. Мені такі перспективи зовсім не подобалися. Сам за містом та ще й вночі (бо виїхати слід було звечора).
Довго ж я сушила голову над цією ситуацією, але все ж таки придумала дещо.
Поділилася цим з чоловіком.
Запропонувала йому разом з’їздити до РАЦСу на офіційну частину. Потім, коли почнуться привітання, я почекаю в машині. Якщо бачити мене там не хотіли, то й вітати сенсу не було. Цим зайнявся б батько. Вручив би молодятам подарунок від нас, а тоді повернувся до мене. Так ми додому разом поїдемо, нікого не обділивши і не образивши.
Мене це геть не гнітило. Я про те, що мені довелося б відсиджуватися в машині, доки інші задарювали б пару сюрпризами. Ні на грам не гнітило. Якщо такі умови, то доведеться трохи потерпіти.
На мою думку, план – геніальний. Тато побачить наречену, привітає її, підтримає у таку важливу для неї мить, сфотографується, вручить гроші і попрощається. Це буде варте тих 6 годин у дорозі. А повеселитися вони зможуть і без нас. Ми вже і так не в тому віці.
Тож чоловік їхав заради доні. А я заради чого з дому виходила, якщо мене там не чекали? Не знаю.. Щоб потім совісно не було. Та й дорога довга, тому буду поруч, аби чоловікові сумно не було.
Вважаю, це найправильніше рішення для такої ситуації.
Які ще варіанти уникнення конфлікту Ви могли б запропонувати батькові нареченої?
