Мільйони українців змушені помістити все своє життя в одну дорожню сумку і втікати з дому у невідомість. Люди з дітьми, домашніми тваринами та старенькими рідними добами долають дорогу під обстрілами, аби вберегти найцінніше – життя
Я втратила свій дім ще 8 років тому
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Світлані Араджион всього 22, вона психологиня, ще вчиться та вже працює за фахом.
Світлана – кримчанка. За останнє десятиліття дівчина втрачає свій дім вже вдруге. У 2014 році через російську окупацію півострова переїхала з мамою до Києва. Тепер покинула дім вдруге, цього разу довелося тікати вже з Києва.
Зараз Світлана в Болгарії у родичів і думає, що робити зі своїм життям далі.
“Повномасштабну війну я зустріла не те, щоб спокійно і без драматизму, але весь цей сценарій дуже схожий на те, що я бачила тоді, в Криму”, – розповідає дівчина.
У перший день війни переїхали до знайомих в Києві, чекали, як будуть розвиватися події. Однак 25 лютого знайомі запропонували таки виїхати. Спочатку Світлана з мамою навіть не мали ідей, куди їхати.
“Їхали через південь України і Ізмаїл до Молдови, потім в Румунію. Черг великих на кордонах не було, дорога зайняла дві доби взагалі без сну, це було дуже важко фізично. Нам написав далекий родич, запросив приїхати до нього у місто Варна в Болгарії, сказав що має вільну кімнату. Ми їхали за документами як туристи і ніяк не оформлювалися”, – згадує Світлана.
Поки Світлана працює онлайн та волонтерить у двох психологічних службах. Переважно живуть з мамою на заощадження. Чи шукатимуть тут роботу, поки не знають. Обидві страждають через “синдром того, хто вижив”.
“Але зрозуміла, що я набагато ефективніша, коли можу поспати, відпочити. Сидячи в окопах чи бомбосховищах я не змогла б працювати”, – додає вона.
Дівчина чекає повернення додому. Але каже: треба розуміти, що Крим вже ніколи не буде попереднім, “його згвалтували”. Київ буде задимлений і трохи зруйнований, і до цього треба бути морально готовим.
“Я вважаю, що Україна завжди трималася на людях, не важливо де ми. Я для себе переусвідомила багато про те, що патріотизм є і на відстані, допомога є на відстані і ніхто нікого не зрадив, кожен прийняв для себе рішення. І я вважаю що ще багато для своєї країни зроблю і роблю. Треба якраз повернутися з таким запасом ресурсу, щоб потім це все відновлювати”, – резюмує українка.
Почула ворожі літаки, коли годувала дитину
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Катя Панченко – матуся 10-місячного хлопчика, зараз це її основне заняття.
Коли Катя годувала малюка, почалася війна. Над їхнім домом у Рубіжному на Луганщині пролетів ворожий літак, поруч почали падати ракети.
Один рюкзак на трьох, кілька іграшок і молода сім’я вже в Дніпрі. Далі поїхали у Львів.
“Як тільки ми зранку приїхали до Львова, я зателефонувала волонтерам з проханням допомогти з житлом. Мені одразу сказали, що з чоловіками не поселяють, тільки жінки і діти. Ми сиділи на вокзалі в кімнаті матері і дитини і дивилися на весь цей жах: діти спали просто на підлозі”, – згадує Катя.
Чоловік планує стати на облік у військкомат і шукати роботу у Львові. Наразі пара живе на заощадження.
Катя радіє, що у Львові безпечніше, хоча зауважує: повітряна тривога й тут є, це впливає на дитину.
“Ми просто чекаємо, коли все закінчиться, щоб повернутися додому. Але я вже вдруге таке переживаю, перший раз їхала з Луганська в 2014. З мого досвіду, не знати, коли це все закінчиться і чи закінчиться взагалі. Це трохи лячно, але хочеться вірити в краще. Зараз я найбільше сумую за родиною”, – каже дівчина.
Я дуже люблю своє життя
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Оля Коротенко вже 7 років живе у Києві, сама дівчина наголошує – не жила, а живе, бо неодмінно повернеться. Перед тим, як переїхати до Києва, жила в місті Рубіжне Луганської області, туди приїхала з Луганська через війну Росії з Україною, яка почалась у 2014 році.
Зараз Оля у Львові і сподівається що це ненадовго.
Усі рідні Олі, окрім тата, в Рубіжному. Тато теж жив у Києві, з початком війни він забрав доньку до себе, а потім він же прийняв рішення, що Олі треба їхати далі.
До Львова дівчина їхала поїздом, навіть купила квиток, але їхала зовсім іншим поїздом. Це була звичайна електричка переповнена людьми. У дорозі до неї похабно залицялися двоє дорослих чоловіків.
“На поїзд я чекала 2 години. Ще 9 годин у дорозі, зупинялися 2 рази зовсім ненадовго, їхали без світла, нас просили не вмикати телефони. Були моменти, коли ми чули вибухи, ніхто не знав, коли ми приїдемо, не було ніяких оголошень”, – згадує вона.
Перший тиждень Оля жила у прихистку. А далі оселилася в орендованій квартирі знайомої, яка виїхала за кордон. Шукає дистанційну роботу, оскільки фізично працювати на своїй зараз не може. У дівчини є варіант переїхати до Польщі, але їй не хочеться покидати країну. Також Оля займається волонтерством.
Дівчина чекає на повернення додому в Київ, каже, що дуже любить своє життя, яке довелося залишити.
“Я, коли збирала валізу, розуміла, що це може бути надовго. У мене вже є досвід і знаю, що в такий час, якщо ти кудись виїжджаєш, то не факт, що повернешся за тиждень, припустимо. Усі необхідні речі в мене є, тож сумую більше за людьми і за миром. Не вистачає спілкування і фізичного контакту з близькими, які в Рубіжному”, – ділиться Оля.
Про яку безпеку може йтися, якщо я не можу повернутися додому?
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Ірині Шаровій 25 років. До війни вона жила на два міста – Київ та Львів. У день початку війни дівчина разом із батьками та молодшим братом була у Києві. Довелося евакуюватися, півтори доби жили в знайомих під Києвом, але там бракувало місця. Довелося їхати далі, Ірина з братом поїхали до Львова, а їхні батьки – до Івано-Франківська.
Їхати довелося складно і довго, оскільки довелося евакуйовувати двох бабусь. У дорозі були корки, черги на блок-постах, панічні атаки та навіть аварія.
“У заторі на Тернопіль я усвідомила, що стала біженкою (тимчасово переміщеною), а все моє життя вмістилося в один рюкзак”, – згадує Ірина.
Ірина займалася контент-менеджментом і чат-ботами в сфері онлайн-освіти, її компанія продовжує працювати, але для самої дівчини роботи не залишилося. Вона намагається волонтерити і сподівається, що робота знайдеться.
Квартира, в якій живе дівчина зараз, це водночас і штаб-квартира волонтерської організації. Люди ходять туди-сюди понад 12 годин на добу. За словами Ірини, це наповнює енергією.
“Я думала, що у Львові моє життя стане майже таким, яким було до 24 лютого. Але цього не сталося. Брак відчуття безпеки я відчула, коли моє життя вмістилося в один рюкзак”, – каже вона.
Джерело: https://svoi.city/
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Поділіться з друзями
Поставила нареченому окрошку з квашеною капустою і свининою, як у нас заведено. А він глянув у тарілку й пожартував так, що я відклала ложку
Подруга з Білорусії навчила готувати деруни по-новому. Можна з’їсти разом з ложкою, такі вони смачнезні!
Ой дівчатка, ну яка ж смакота: ліниві хачапурі на кефірі всього за 10 хвилин
15 гірких істин про Скорпіона: грубо, але чесно
Бабуся наполягала, щоб чоловік не їхав у місто. А через декілька годин до них зателефонували та сповістили сумну новину
Гороскоп особливостей характеру: до якого пороку схильний кожен Знак Зодіаку
Пророчий вірш дівчинки з Бучі! Хто ж знав, що ці рядки стануть колись реальністю?
Увечері задзвонив телефон. Телефонувала мама Наталі. Всі роки не давала про себе знати, а тут телефонує
Ми поїхали до мами чоловіка і повідомили їй радісну звістку, але на обличчі свекрухи не було жодної емоції
Взяли родичку жити до себе. Вона щовечора просить подати молитовник та вервичку. Сидить на ліжку непохитно, щоб бурмоче під носа
Розмноження троянд живцями
Кумедна добірка фото дуже втомлених домашніх тварин
Чоловік підбирає старих і хворих тварин, яких покинули господарі
Вінки з каштанів: 10 цікавих ідей та майстер-клас виготовлення основи
17-річна дівчина є володаркою найдовших ніг у світі
20 осіб, які стали професіоналами по «недолугості» і вражають своїми «подвигами»
До народження онучки він не дожив зовсім трохи. Діти забрали мене до себе, відмовилися залишати одну в спорожнілому будинку
Одне важливе нагадування кожному з батьків
Чому Бог допускає, щоб ми переживали випробування та нещастя?
