Мільйони українців змушені помістити все своє життя в одну дорожню сумку і втікати з дому у невідомість. Люди з дітьми, домашніми тваринами та старенькими рідними добами долають дорогу під обстрілами, аби вберегти найцінніше – життя
Я втратила свій дім ще 8 років тому
Світлані Араджион всього 22, вона психологиня, ще вчиться та вже працює за фахом.
Світлана – кримчанка. За останнє десятиліття дівчина втрачає свій дім вже вдруге. У 2014 році через російську окупацію півострова переїхала з мамою до Києва. Тепер покинула дім вдруге, цього разу довелося тікати вже з Києва.
Зараз Світлана в Болгарії у родичів і думає, що робити зі своїм життям далі.
“Повномасштабну війну я зустріла не те, щоб спокійно і без драматизму, але весь цей сценарій дуже схожий на те, що я бачила тоді, в Криму”, – розповідає дівчина.
У перший день війни переїхали до знайомих в Києві, чекали, як будуть розвиватися події. Однак 25 лютого знайомі запропонували таки виїхати. Спочатку Світлана з мамою навіть не мали ідей, куди їхати.
“Їхали через південь України і Ізмаїл до Молдови, потім в Румунію. Черг великих на кордонах не було, дорога зайняла дві доби взагалі без сну, це було дуже важко фізично. Нам написав далекий родич, запросив приїхати до нього у місто Варна в Болгарії, сказав що має вільну кімнату. Ми їхали за документами як туристи і ніяк не оформлювалися”, – згадує Світлана.
Поки Світлана працює онлайн та волонтерить у двох психологічних службах. Переважно живуть з мамою на заощадження. Чи шукатимуть тут роботу, поки не знають. Обидві страждають через “синдром того, хто вижив”.
“Але зрозуміла, що я набагато ефективніша, коли можу поспати, відпочити. Сидячи в окопах чи бомбосховищах я не змогла б працювати”, – додає вона.
Дівчина чекає повернення додому. Але каже: треба розуміти, що Крим вже ніколи не буде попереднім, “його згвалтували”. Київ буде задимлений і трохи зруйнований, і до цього треба бути морально готовим.
“Я вважаю, що Україна завжди трималася на людях, не важливо де ми. Я для себе переусвідомила багато про те, що патріотизм є і на відстані, допомога є на відстані і ніхто нікого не зрадив, кожен прийняв для себе рішення. І я вважаю що ще багато для своєї країни зроблю і роблю. Треба якраз повернутися з таким запасом ресурсу, щоб потім це все відновлювати”, – резюмує українка.
Почула ворожі літаки, коли годувала дитину
Катя Панченко – матуся 10-місячного хлопчика, зараз це її основне заняття.
Коли Катя годувала малюка, почалася війна. Над їхнім домом у Рубіжному на Луганщині пролетів ворожий літак, поруч почали падати ракети.
Один рюкзак на трьох, кілька іграшок і молода сім’я вже в Дніпрі. Далі поїхали у Львів.
“Як тільки ми зранку приїхали до Львова, я зателефонувала волонтерам з проханням допомогти з житлом. Мені одразу сказали, що з чоловіками не поселяють, тільки жінки і діти. Ми сиділи на вокзалі в кімнаті матері і дитини і дивилися на весь цей жах: діти спали просто на підлозі”, – згадує Катя.
Чоловік планує стати на облік у військкомат і шукати роботу у Львові. Наразі пара живе на заощадження.
Катя радіє, що у Львові безпечніше, хоча зауважує: повітряна тривога й тут є, це впливає на дитину.
“Ми просто чекаємо, коли все закінчиться, щоб повернутися додому. Але я вже вдруге таке переживаю, перший раз їхала з Луганська в 2014. З мого досвіду, не знати, коли це все закінчиться і чи закінчиться взагалі. Це трохи лячно, але хочеться вірити в краще. Зараз я найбільше сумую за родиною”, – каже дівчина.
Я дуже люблю своє життя
Оля Коротенко вже 7 років живе у Києві, сама дівчина наголошує – не жила, а живе, бо неодмінно повернеться. Перед тим, як переїхати до Києва, жила в місті Рубіжне Луганської області, туди приїхала з Луганська через війну Росії з Україною, яка почалась у 2014 році.
Зараз Оля у Львові і сподівається що це ненадовго.
Усі рідні Олі, окрім тата, в Рубіжному. Тато теж жив у Києві, з початком війни він забрав доньку до себе, а потім він же прийняв рішення, що Олі треба їхати далі.
До Львова дівчина їхала поїздом, навіть купила квиток, але їхала зовсім іншим поїздом. Це була звичайна електричка переповнена людьми. У дорозі до неї похабно залицялися двоє дорослих чоловіків.
“На поїзд я чекала 2 години. Ще 9 годин у дорозі, зупинялися 2 рази зовсім ненадовго, їхали без світла, нас просили не вмикати телефони. Були моменти, коли ми чули вибухи, ніхто не знав, коли ми приїдемо, не було ніяких оголошень”, – згадує вона.
Перший тиждень Оля жила у прихистку. А далі оселилася в орендованій квартирі знайомої, яка виїхала за кордон. Шукає дистанційну роботу, оскільки фізично працювати на своїй зараз не може. У дівчини є варіант переїхати до Польщі, але їй не хочеться покидати країну. Також Оля займається волонтерством.
Дівчина чекає на повернення додому в Київ, каже, що дуже любить своє життя, яке довелося залишити.
“Я, коли збирала валізу, розуміла, що це може бути надовго. У мене вже є досвід і знаю, що в такий час, якщо ти кудись виїжджаєш, то не факт, що повернешся за тиждень, припустимо. Усі необхідні речі в мене є, тож сумую більше за людьми і за миром. Не вистачає спілкування і фізичного контакту з близькими, які в Рубіжному”, – ділиться Оля.
Про яку безпеку може йтися, якщо я не можу повернутися додому?
Ірині Шаровій 25 років. До війни вона жила на два міста – Київ та Львів. У день початку війни дівчина разом із батьками та молодшим братом була у Києві. Довелося евакуюватися, півтори доби жили в знайомих під Києвом, але там бракувало місця. Довелося їхати далі, Ірина з братом поїхали до Львова, а їхні батьки – до Івано-Франківська.
Їхати довелося складно і довго, оскільки довелося евакуйовувати двох бабусь. У дорозі були корки, черги на блок-постах, панічні атаки та навіть аварія.
“У заторі на Тернопіль я усвідомила, що стала біженкою (тимчасово переміщеною), а все моє життя вмістилося в один рюкзак”, – згадує Ірина.
Ірина займалася контент-менеджментом і чат-ботами в сфері онлайн-освіти, її компанія продовжує працювати, але для самої дівчини роботи не залишилося. Вона намагається волонтерити і сподівається, що робота знайдеться.
Квартира, в якій живе дівчина зараз, це водночас і штаб-квартира волонтерської організації. Люди ходять туди-сюди понад 12 годин на добу. За словами Ірини, це наповнює енергією.
“Я думала, що у Львові моє життя стане майже таким, яким було до 24 лютого. Але цього не сталося. Брак відчуття безпеки я відчула, коли моє життя вмістилося в один рюкзак”, – каже вона.
Джерело: https://svoi.city/
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Поділіться з друзями
