Кілька років тому я розлучилася зі своїм чоловіком, оформила візу і виїхала в Америку.
Прожила там 2 роки. За цей час встигла докорінно змінити своє ставлення до українського менталітету.
За нашими “правилами” жінка – це робот, який повинен виконувати усю можливу і неможливу хатню роботу, доглядати за дітьми і ще й про чоловіка піклуватися.
Які ж обов’язки у представників “сильної” статі? Ходити на роботу і не плутатися у жінки під ногами…
Так і я жила зі своїм колишнім, поки чаша мого терпіння не переповнилася.
Це неможливо знести! Хіба це норма, коли ти вже з ніг падаєш, а твій коханий спокійно за цим спостерігає, іноді відволікаючись від екрану телевізора чи монітора комп’ютера.
Мама каже, що це Америка мене так розбавила, там же все по-іншому: чоловіки беруть повноцінну участь у вихованні дітей, возять їх на гуртки, міняють підгузки, годують, граються з ними. Є й такі екземпляри, які з радістю готують дружині та своїм чадам сніданки або вечері. Принаймні купівля продуктів – точно не жіноча справа: побачити американку, яка тягне за собою кілька важких пакетів, майже нереально.
Розбещена я рівноправністю і партнерськими взаєминами? Можливо… Але після того, як я навідалася до своєї подруги в гості, повернувшись на кілька днів додому, знаю точно, що жити з українським чоловіком більше ніколи не буду!
Молода і дуже вродлива дівчина змушена однією рукою варити суп, іншою годувати дворічну Маринку, а ногою витирати підлогу від жирних плям.
В цей же час її чоловік спокійно сидить за комп’ютером, іноді поглядаючи на те, чи не впала без тями ще його Тетяна на кухонну плитку.
– Зараз, одну хвилиночку, Іванко! Я лише чайник поставлю, – нервово метушилася Тетяна.
– Таню, та все добре. Я ж не поспішаю.
Поки я намагалася заспокоїти її маленьку дівчинку, вигадуючи найбільш кумедні гримаси, які тільки могли існувати, Таня закінчувала прибирання безладу на кухні.
За цілу годину вона нарешті вперше присіла поруч зі мною, витерла з чола піт, закинула волосся на потилицю і важко зітхнула.
– Невже він зовсім тобі не допомагає? – злісно спитала я.
– Та ні, чому ж? Іноді сміття виносить, заробляє, може навіть з Маринкою посидіти, якщо я в магазин збираюся.
Після цього “солідного” переліку я хотіла розсміятися подрузі просто в обличчя, але заледве стрималася, аби її не образити.
Хіба це допомога?! Це знущання якесь, а не життя. Я дивилася на Таню, бачила перші сиві волосинки у її густій шевелюрі, перші зморшки на прекрасному обличчі і розуміла, що правильно зробила, коли розлучилася і втекла в Америку.
Я жінка, а не рабиня! Хочу, щоб і мій обранець так вважав і в такому ж дусі виховував наших спільних дітей.
Після тієї зустрічі ще раз переконалася в тому, що краще вийду заміж за Джона, Девіда чи Ендрю, ніж за якогось Миколу, Степана чи Івана, який бачитиме в мені не красу і ніжність, а робочу силу.
Чи погоджуєтеся ви з оповідачкою?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Поділіться з друзями
