Кілька років тому я розлучилася зі своїм чоловіком, оформила візу і виїхала в Америку.
Прожила там 2 роки. За цей час встигла докорінно змінити своє ставлення до українського менталітету.
За нашими “правилами” жінка – це робот, який повинен виконувати усю можливу і неможливу хатню роботу, доглядати за дітьми і ще й про чоловіка піклуватися.
Які ж обов’язки у представників “сильної” статі? Ходити на роботу і не плутатися у жінки під ногами…
Так і я жила зі своїм колишнім, поки чаша мого терпіння не переповнилася.
Це неможливо знести! Хіба це норма, коли ти вже з ніг падаєш, а твій коханий спокійно за цим спостерігає, іноді відволікаючись від екрану телевізора чи монітора комп’ютера.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Мама каже, що це Америка мене так розбавила, там же все по-іншому: чоловіки беруть повноцінну участь у вихованні дітей, возять їх на гуртки, міняють підгузки, годують, граються з ними. Є й такі екземпляри, які з радістю готують дружині та своїм чадам сніданки або вечері. Принаймні купівля продуктів – точно не жіноча справа: побачити американку, яка тягне за собою кілька важких пакетів, майже нереально.
Розбещена я рівноправністю і партнерськими взаєминами? Можливо… Але після того, як я навідалася до своєї подруги в гості, повернувшись на кілька днів додому, знаю точно, що жити з українським чоловіком більше ніколи не буду!
Молода і дуже вродлива дівчина змушена однією рукою варити суп, іншою годувати дворічну Маринку, а ногою витирати підлогу від жирних плям.
В цей же час її чоловік спокійно сидить за комп’ютером, іноді поглядаючи на те, чи не впала без тями ще його Тетяна на кухонну плитку.
– Зараз, одну хвилиночку, Іванко! Я лише чайник поставлю, – нервово метушилася Тетяна.
– Таню, та все добре. Я ж не поспішаю.
Поки я намагалася заспокоїти її маленьку дівчинку, вигадуючи найбільш кумедні гримаси, які тільки могли існувати, Таня закінчувала прибирання безладу на кухні.
За цілу годину вона нарешті вперше присіла поруч зі мною, витерла з чола піт, закинула волосся на потилицю і важко зітхнула.
– Невже він зовсім тобі не допомагає? – злісно спитала я.
– Та ні, чому ж? Іноді сміття виносить, заробляє, може навіть з Маринкою посидіти, якщо я в магазин збираюся.
Після цього “солідного” переліку я хотіла розсміятися подрузі просто в обличчя, але заледве стрималася, аби її не образити.
Хіба це допомога?! Це знущання якесь, а не життя. Я дивилася на Таню, бачила перші сиві волосинки у її густій шевелюрі, перші зморшки на прекрасному обличчі і розуміла, що правильно зробила, коли розлучилася і втекла в Америку.
Я жінка, а не рабиня! Хочу, щоб і мій обранець так вважав і в такому ж дусі виховував наших спільних дітей.
Після тієї зустрічі ще раз переконалася в тому, що краще вийду заміж за Джона, Девіда чи Ендрю, ніж за якогось Миколу, Степана чи Івана, який бачитиме в мені не красу і ніжність, а робочу силу.
Чи погоджуєтеся ви з оповідачкою?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Поділіться з друзями
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
