– Мій брат взагалі вирішив, що йому немає до цього діла.- обурюється сорокарічна Інна. – Про здоров’я мами дізнається тільки, коли я йому телефоную. А він її улюбленець, до речі. Любов йому, а вся брудна і важка робота – мені. Я так цілий рік уже мучуся. Колись взагалі доводилося в село до неї постійно їздити. Зараз ми з чоловіком їй квартиру у сусідньому будинку орендуємо, щоб мені легше і зручніше доглядати за нею було.
– Так-так, тут і не заперечиш.
– Але й так легше доглядати за старенькою не стало. Зранку на роботу, а потім, замість того, щоб іти додому до сім’ї, мушу до мами бігти. Вдень з нею доглядальниця сидить, а ввечері я мушу. За нею ж і приглянути треба, і їсти зварити, і випрати речі, і помити неньку, і переодягнути, і нагодувати – справ дуже багато. Ніби на ще одну роботу йдеш. Пізно вночі тільки додому вертаюся – і одразу спати. А зранку, йдучи на працю, до неї все одно забігти маю. Треба глянути, чи все гаразд. Мушу визнати, що зараз матері вже трохи легше. Вона навіть ходить самостійно.
– Це ж добре. Пам’ятаю, що зовсім нещодавно ще вона тільки лежала.
– Так-так … Жаль, що за цим усім я власну сім’ю закинула. У мене ж двоє діток. А за старшим шибайголовою такий нагляд потрібен. А я то на роботі, то в мами. Вважай, що чада без матері ростуть.
Інну вдома і справді бачать дуже рідко. Діти і чоловік отримують залишок тієї уваги, на яку в жінки ще вистачає сил після важкого дня. Про будні власної рідні Інна знає мало: вони собі самі готують, самі одягаються, самі собі все дозволяють. Якось так живуть. Ні, вони, звичайно, усе розуміють, але все одно шкода їх.
– Я колись думала систему обхитрити. Готувала дуже багато одноманітної їжі і залишала їм, щоб голодними не ходили. Але ті примхливими виявилися. Одне й те ж саме щодня їсти не бажали.- понуро зітхає жінка.- Доводиться викидати. А це ж продукти. Це мій час, якого і так обмаль. А готувати щось нове щодня я просто не маю сил. Що таке прибирання у власній квартирі, я взагалі забула. Не до того якось.Сім’я намагається мене замінити. Я їм за це вдячна. Втім, виходить у них кепсько.
– А з братом говорила про це все? Так вічно не може тривати. Треба йому щось казати. Не тобі одній це все на власних плечах тягнути?
– Я з ним говорила і не раз. Постійно йому про це нагадую. А він одне і те ж мені: грошима допоможе, а більше нічим зарадити не може. Гроші дав – і зник. Поминай, як звали. Але не все фінанси у житті можуть вирішити.
– Тобто гроші на матір він дає?
– Ну так. Фінансове забезпечення матері на ньому. Коли мама в лікарню потрапила, то нам лікарі одразу сказали, що з ненькою надалі буде важко. Може, навіть усе її подальше життя. Це чув брат і сказав, що гроші будуть на ньому, а все решта – з мене. Ну йшлося про догляд та побут. Мовляв, я жінка і в тому краще розуміюся.
– А квартиру матері хто оплачує?
– Він. Ну загалом переїзд матері, якщо чесно, організував брат. Я просто жалілася, що мені в село незручно добиратися і треба щось вирішувати з тим. І доглядальниця його коштом. Продукти він замовляє раз в тиждень. Ну і лікування на ньому. Я стільки фінансів не назбираю. У ті всі питання я навіть не втручаюся. У мене, так би мовити, інші обов’язки.
Оплачувати все вищеперелічене самотужки Інна точно не змогла. Не так багато вона заробляє. Взагалі вони з чоловіком ще й кредит виплачують. А діти? Про які ще додаткові витрати може йтися? Це все сильно сколихнуло б їхню стабільну нестабільність у плані грошей.
А для брата Інни гроші не є проблемою. Він заробляє предостатньо.
– Так це ж добре, що все оплачено. Так легше. Уже не мізкуєш, де взяти кошти ще й на маму. А ти так на брата тут наговорюєш.
– Так він тільки гроші надсилає, а все решта на моїх руках! – розізлилася Інна. – Це ж не чесно. Він на картку скинув і його більше нічого не цікавить. А мені і помити, і зварити, і прибрати. У мене життя через це ніякого немає. А в нього уже, як було, так і є. Він собі веселиться, відпочиває, з власною сім’єю проводить час. Чула, що вони влітку у відпустку їхати хочуть. А я що? А я крім роботи і материної квартири не бачу більше нічого. Прикро це все. Він хоч би до матері зайшов, глянув, як вона там. Але ж ні. Він проти. Каже, що там достатньо справ, які не є чоловічою роботою.
– Ну, може, і правду каже.
– Це в нього тільки відмовки такі. Тоді нехай невістка прийде. Вона ж жінка. Її робота. Мати ж їм колись так з дитиною допомагала. Скільки вона для них зробила. Як любить їх. Але брат таке й чути не хоче. Каже тільки, що гроші дав і більше нічого нам не винен.
– Може, рідний дім матері здати в оренду й взяти іншу доглядальницю? Ту, яка з нею буде постійною.
– Там більше клопотів з тим домом, аніж буде доходу. У мене так знайома хотіла зробити. А квартиранти їй там усе попсували, позаливали, забруднили. А потім втекли. А як мені такі трапляться? Ще того мені не вистачало. Та й сам дім не в тому стані, щоб його хтось захотів взяти в оренду. А наводити там порядок у мене часу немає. А більше за це взятися нікому. Ось так я залишилася з мамою сама.
***
Хіба ж можна назвати ситуацію, де ролі були чітко розподілені попередньо, зрадою? Брат Інни чітко заявив із самого початку, що візьме на себе, а що залишить на сестру. І вони обоє на це погодилися. То хто ж тепер тікає від відповідальності?
Так, безумовно Інна витрачає чимало сил та часу на догляд за мамою. Зате їй не потрібно сушити голову, як оплатити доглядальницю і на які копійки купити продуктів. Дякую за це слід сказати саме братові.
А як вважаєте Ви?
Чи й справді син винен щось матері, якщо між ним та сестрою була попередня домовленість?
Яке вирішення проблеми можете запропонувати?
