Я завжди побоювався діда Григорія. Він жив у прибудові до основного будинку, де мешкали ми з батьками. Проте у неділю уся родина традиційно збиралася за одним столом. Це було правило, а “правила порушувати не можна”, – постійно твердив старий.
Коли мені виповнилося сім років батьки розлучилися. Як сьогодні пам’ятаю:
– Галю, у мене є інша. Ти з Кирилом повертайся до своїх батьків, а ми плануємо оселитися тут.
У відповідь матір лише розплакалася, але розлючений дідусь після викуреної цигарки сказав:
– Галинко, збери, будь ласка, його речі.
– Тобто? – обурився батько. – Я забираю сюди свою молоду дружину. Це мій дім.
– Після твого вчинку у тебе більше немає дому. Забирайся геть. Це остаточне рішення. Крапка! – слова звучали грізно.
– Не дивно, що люди відьмаком тебе називають, – злісно кинув тато.
– Я – відун, – поважно відказав дід Григорій. – У мене хороше передчуття і великий багаж знань. Галинко, а ти не хвилюйся. Я завжди мріяв про доньку, тому подбаю про тебе, як годиться.
З того часу ми з батьком більше не бачилися. Знаю, що він виїхав закордон. Очевидно, що єдиний син його абсолютно не хвилював.
Щодо діда, то він виховував мене суворо, але справедливо. За кожен прогуляний урок в школі я отримував доброї прочуханки.
– Що, знову прогуляв? – суворо буркнув дід. – Підіймати руку на тебе не буду, але відпрацювати доведеться.
І мені доводилося фарбувати сусідські паркани, косити траву, пасти худобу. І навіть якщо всі друзі збиралися на вечірку, то моє покарання залишалося непохитним.
– Є правила, які потрібно виконувати. Жодних компромісів. Крапка! – традиційно заявляв дід Григорій.
Пам’ятаю, коли мені виповнилося дев’ятнадцять років, я вирішив поїхати на море з друзями. Саме в той час мама була у відрядженні по роботі, тож відпрошуватися у неї я не став. Однак зранку в мою кімнату зайшов дід:
– Ти збираєшся кудись? – запитав старий.
– Так. Їду на море з друзями, – відрізав я. – Чи ти збираєшся мені заборонити?
– Як добре ти мене знає. Ніякого моря. Крапка!
– Мені вже давно не десять років, щоб хтось вказував, що я маю робити, – почав лютувати я.
З сумкою в руках я вирушив до дверей, але ноги відмовлялися мене слухати. Далі порогу я не міг ступити й кроку.
– Не смій сперечатися зі мною, бо буде лише так, як я сказав, – з пильним поглядом сказав дід Григорій.
Наступного дня я дізнався, що автобус, в якому я мав їхати, потрапив в аварію. Не обійшлося без жертв. Проте тоді я ще не розумів, що дідусь все передчував, тому й зупинив мене.
Кілька років тому дід Григорій помер. Мушу зізнатися, що я не надто сумував за старим, бо він мав важкий характер. Зараз у мене є дружина і донька Галинка, яку я назвав в честь матері. На вихідних ми пішли разом кататися на санчатах. На вулиці вже було доволі темно, але Галя хотіла ще раз спуститися з гірки. Я дозволив, але не помітив, що на дорозі у нашу сторону наближається автомобіль, а спуск вів прямо на трасу. Дочка летіла із шаленою швидкістю, але раптово санки зупинилися.
З переляком я підбіг до Галі:
– Все гаразд, доню?
– Звичайно, тату. А де дівся дідусь?
– Який дідусь? – здивувався я, адже дівчинка ніколи його не бачила.
– Ну … він вийшов на дорогу, а потім помахав руками і санки зупинилися. Він ще щось казав, але я не запам’ятала.
Я подумав, що Галинка все придумала, але ввечері вона підійшла і сказала:
– Тату, я згадала. Той дідусь казав, що там не можна кататися, бо такі правила.
– І їх треба дотримуватися. Крапка? – додав ошелешено я.
– Вірно. Ти теж це чув? – закліпала очима донька.
Тоді я зрозумів, що дід Григорій врятував Галинку від катастрофи.
Зрештою, я також завдячую йому своїм життя! Дякую за все, діду!
Чи вірите ви у подібні збіги?
