Я завжди боявся діда Михайла. Ми жили в будинку, який поділений на дві частини. У більшій мешкали ми з батьками, а в прибудові – дідусь по татовій лінії. Кожної неділі ми усі разом збиралися за столом:
– Це традиція, яку не можна порушувати, – твердив дід.
Ця розмова відбулася, коли мені було 7. Від тоді я запам’ятав її на все життя.
– Оксано, я хочу розлучитися. У мене є інша, – беземоційно сказав мій батько. – Я планую жити у себе вдома, тому тобі доведеться з’їхати разом з Кирилом.
Мати мовчки плакала. Дід Михайло вийшов на двір, щоб зібратися з думками, а коли повернувся, то мовив:
– Оксано, швидко збери його речі.
– Що? – несподівано сказав батько. – Я тут буду жити зі своєю молодою дружиною! Це мій дім!
– Забудь. У тебе більше немає дому. Іди геть разом зі своєю молодою дружиною. І навіть не думай сперечатися зі мною, – грізно відказав дід.
– Не дивно, що люди відьмаком тебе називають! – відказав мій тато.
– Я не відьмак, а віщун. У мене гарна інтуїція, – у відповідь сказав дід Михайло, а потім звернувся до моєї матері: – Оксано, я мріяв про дочку і тепер вона у мене з’явилася. Не бійся, я буду поруч.
Батько покинув наш дім і виїхав закордон. Ми з ним більше не бачилися. Щодо дідуся, то я його не любив. Він був дуже суворим, хоча справедливим. Я завжди діставав від нього за свої витівки.
– Прогуляв вчора уроки, так? – запитував. – Будеш відпрацьовувати.
І мені доводилося то корів пасти, то воду з криниці черпати, то забор фарбувати. І я мусів його слухатися:
– Є правила, які потрібно виконувати. Це моє останнє слово, – твердо казав дід.
Коли мені було десь 19 років, то друзі покликали з ними на море. Мати тоді була у відрядженні і я вирішив, що можу їхати. Зранку ми мали виїжджати і раптом приходить дід:
– Ти куди?
– На море з друзями, – відповів я. – Не пустиш, чи що?
– Ти правий. Не пущу.
– Ти не можеш мною командувати! Я дорослий і можу сам вирішувати, – крикнув я.
Після цих слів я взяв свої речі і хотів піти, але ноги не слухалися. Дід Михайло уважно дивився на мене.
– Буде так, як я сказав.
Наступного дня виявилося, що автобус, яким я планував їхати, перекинувся. Однак тоді ці події ніяк не пов’язувалися у моїй голові, але зараз я розумію, що дід відчував лихо, тому зупинив мене.
Кілька років тому діда Михайла не стало. Соромно зізнатися, але я не дуже сумував за ним, бо характер у нього був складним. Зараз я одружений і у мене є дочка Оксанка, яку я назвав на честь мами. Одного зимового дня ми з нею пішли кататися на санах.
Вже було темно на вулиці, а вона ніяк не хотіла йти додому. Коли я помітив, що дочка пішла на велику гірку, то було вже пізно. Я бачив, що вона лягла животом на санки і спускалася вниз. Потім зрозумів, що санчата мчать прямо на трасу, а Оксана не може зупинитися. Я перелякався і побіг до неї, але це було надто далеко…
Раптом санки самостійно зупинилися…
– Доню, з тобою все добре?
– Так. Тату, а де дідусь?
– Який ще дідусь? – ошелешено перепитав я.
– Ну той, що вийшов на дорозі і помахом руки зупинив санчата…
Я не сприйняв ці слова серйозно. Того ж вечора Оксана прийшла до нас в кімнату і сказала:
– Я згадала, що дідусь ще дещо сказав: “Тут кататися не можна. Такі правила..”
-“Я все сказав і не смій зі мною сперечатися”… – продовжив я.
– Саме так. Ти теж це чув? Я одразу зрозуміла, що дідусь хороший.
Тоді до мене дійшло, що дід Михайло врятував мою дочку. І я повинен завдячувати своїм життям йому. А ще він усього мене навчив: і косити, і дрова рубати, і дерева обрізати…І бути самим собою, нічого не боятися.
Діду, красно дякую!
А вас вразила ця історія? Пишіть свої враження в коментарях.
