Діти настільки правдиві, наскільки і жорстокі. Вчителі в школі називали його тільки на прізвище Галушко, а ось на ім’я його ніхто не кликав. Уже в класі третьому до нього приклеїлася кличка Недоумок, а ім’я кануло в лету.
Смугаста шапка з великим помпоном, яка дівчатам дала привід для насмішок. Він і раніше не особливо дружив з однокласниками, а тепер і зовсім відчував величезну прірву між ними.
– Що ти, як недоумок ходиш? – хто сказав уже й не згадати, але відтоді у Недоумка пропало ім’я.
Навчався він середньо і не залучав вчителів абсолютно, зате від однолітків хотілося якщо не визнання і дружби, то хоча б щоб не знущалися. Тільки Недоумок ріс у бідній родині. Одна єдина дитина, якій діставалися речі від дорослих дітей з інших сімей.
90-ті нікого не шкодували, але людей, як і раніше зустрічали по одягу. Особливо в школі, де скасували шкільну форму. Дівчата мірялися кольором лосин. Хлопчаки джинсовою курткою або сумкою планшетом зі шкіри, куди влазило кілька зошитів, а підручник можна у сусіда по парті подивитися.
Недоумок був тим самим фоном, на якому навіть провальна, але нова річ виглядала відмінно. Його одяг був завжди не за розміром і помітно поношений, що давало нові приводи для глузувань про звалище, де він ці речі знайшов.
Але він не ображався, змирившись, що в цій гонитві він слабка ланка. Відрізняючись доброю вдачею він незабаром перестав помічати шпильки однокласників. Вони з року в рік були однакові. Зате йому в цьому одязі тепло. Що ще потрібно?
Він не просив у батьків тетріс або денді, розуміючи, що в ці складні 90-ті з постійними затримками зарплати їм головне вижити. Але мрія з’явилася. Якось в класі шостому він з’їздив до далеких родичів в глуху сільце і там у сусіда спробував мед. Справжній! Його смак з легкою гіркуватістю розтікався по язику. Хлопець, який ріс практично без солодощів, обожнював цей солодкий нектар. Сусід був самотнім і з радістю брав хлопчину з собою до вуликів. Розповідав про хитрощі розведення бджіл і збір меду.
Але після літа хлопчина повернувся в школу, а там йому нагадали, що він Недоумок. Бджіл розводити, коли всі навколо марять життям в США і про великі гроші? Навіть просто заробити гроші – це вже круто! Зараз треба товар везти зі складів і торгувати на місцевому ринку. Сам будеш одягнений і родина не буде схожа на недоумків.
«Не бути схожим на недоумка» – ця думка забралася занадто глибоко, щоб швидко позбутися від неї. Щоб вчителі не вважали тебе недоумком, треба підтягнути оцінки, але не сильно, інакше однокласники продовжать кликати недоумком. І він намагався виконати нову мету. Але якщо деякі вчителі, бачачи старання, все ж підвищили бал оцінки, то однокласники не помічали змін. Зі школи він вийшов Недоумком.
Школа залишилася позаду разом з глузуваннями. Йому навіть вдалося вступити на бюджет на абсолютно непотрібну спеціальність, адже треба отримати диплом, а то будеш, як недоумок. Нехай спеціальність не цікава, але навколишні марили дипломом, тому й такий зійде. Головне, це вища освіта, а яка спеціальність, так не важливо. І він повірив.
Потім він пішов на абсолютно нецікаву роботу. «Це ж тимчасово» – переконував він себе. Не можна без роботи, а потім він обов’язково знайде те, що хочеться. Трохи досвіду отримає і далі до зірок і великим сумам на рахунку. Він відчував, що це не те, що він хоче, але плисти за течією так просто. Адже якщо вчинити, як думає більшість, то тебе не назвуть недоумком. А навколишні вже наполягали на сім’ю та дітей. Пора б!
Його вміння не відповідати на негатив, відточений в школі, дав плоди. Він не реагував агресією на агресію. У ньому наче не було цього подразника. Глузування і хамство клієнтів сприймалося, як щось звичайне. Він немов знову був у школі, тільки тепер він міг цим хуліганам допомогти і вони переставали кричати і бризкати слиною, а також кликати його «недоумок».
З менеджерів він перейшов на посаду заступника керівника відділу. На нього скидали всі конфлікти, які виникають з клієнтами і незабаром його підвищили до керівника служби по вирішенню конфліктних ситуацій. Спокійний, добряк з легкою посмішкою викликав довіру до себе. А потрібні слова гасили конфлікт. Все заради клієнта і його гарного настрою.
На зустрічі випускників він не ходив. Не було у нього там друзів, годі й починати. Іноді він зустрічав колишніх інквізиторів, хто раніше в спину або обличчя йому сміявся, що він недоумок. Він максимально уникав довгого спілкування. «Привіт – бувай» і розійшлися. Правда, найбільш допитливі йшли поруч, розпитуючи про життя після школи, але благо від власного автомобіля, до дверей офісу з пропускною системою недалеко. Він переховувався за скляними дверима, залишаючи колишнього однокласника зовні.
– Зарозумілий став, – обговорювали його в розмовах колишні мучителі, – Краде напевно. Ось машину яку собі купив!
І все у нього було добре, але душа рвалася в літо. Туди де, як в дитинстві пахне луговими травами і чути скрекіт коників. А ввечері обов’язково заварити чай в самоварі. І щоб вночі темрява і тиша.
– Про Недоумка чули? – галасували колишні однокласники на черговій зустрічі через певну кількість років після школи, – Адже він виїхав з міста. Кажуть, взагалі в село якесь.
– Може від поліції ховається? – здогадався чийсь голос, – Стільки красти. Звісно!
– Хай знайдуть! Всіх знаходять.
– Так може просто вирішив переїхати. Хіба мало які проблеми бувають. Наприклад, здоров’я.
– Зі здоров’ям все тримаються поруч з лікарнями. Тут інше. З глузду він з’їхав. Був дурнем і залишився ним. Люди не змінюються.
– Годі вам! – обложила запал присутніх колишня відмінниця, – Може горе у людини, а ви розмовляєте про дурниці! Гірше баб.
– Та не звертай на них увагу, – її сусідка намазувала на білий хліб мед, що стікає з ложки бурштиновими краплями, – У них кожну зустріч одна і та ж тема. Якби не Недоумок, то ймовірно пили б мовчки.
– Вибачте, – звернулася колишня відмінниця до офіціанта, – А мед чий?
– Нашого місцевого виробника. Другий рік у нього беремо. Клієнти задоволені, – посміхнувся юнак.
Чоловік вийшов на ґанок свого будинку і вдихнув ранкове повітря на повні груди. Серпанок туману плив над річечкою. Сонце своїми променями ще не торкнулося землі. Тепло і тихо. Навіть сусідський Петька ще не кукурікав. Все міське життя було поганим сном. Всі кроки, що він робив за вказівкою і з боязні не бути недоумком, не давали душі спокою. Він ніби не був створений для міського життя. Скуштувавши ще в дитинстві сільського повітря, не зміг його забути. Того літа він не валявся з банкою меду на сіні, а працював. То худобі їсти тягав, то на городі бур’яни смикав, щоб тільки рідня відпустила його з сусідським дядьком бджіл провідати і мед зібрати. І ця важка праця давалася йому з такою радістю, адже плоди своїх солодких зусиль він тримав в руках. Сусід не скупився і платив хлопчині медом.
Чоловік примружився, дивлячись на зорю і посміхнувся. Тепер він знайшов своє місце. Аромат лугових трав легким вітерцем кружляв над селом. Вкотре він відчував, що зробив правильний вибір. А раніше він і справді був недоумком, слухаючи поради інших …
А які стосунки були у вас з однокласниками? Чи відчували ви подібні емоції, як герой нашої історії?
