Жила у нас в селі дівчина одна. Звали її Настя. Все б нічого, але була вона з народження лисою. Що там було або генетичне або щось інше, ми сильно і не вдавалися в подробиці.
Звичайно, в дитинстві вона перенесла всі «принади» спілкування з дітьми. Її дражнили і постійно зривали з голови косиночку, яку їй пов’язувала мама. Вона плакала і тікала додому. Але вдома таки не всидіти нормальній дитині, їй спілкування треба. А там все по новому. Але потім всі якось звикли і якщо у Насті під час гри косинка злітала з голови, хто небудь піднімав і кричав:
– Настя, твоя перука злетіла.
Ну дитинство пройшло, настала юність. Перше кохання, побачення, прогулянки під місяцем. Тут у нашої Насті комплекси почалися:
– Кому я потрібна така? Навіщо ви мене взагалі народили? – кричала вона. А виховували її тільки мама з бабусею. Батько ще до народження Насті злився в невідомому напрямку. Ось мама з бабусею постаралися, грошей назбирали, корову здали, та порося продали. І поїхала Настя з мамою в місто велике, в якийсь відомий медцентр.
Через тиждень приїжджають. У Насті на голові видрібцем кучерики в’ються, рудого кольору. Всі звичайно були шоковані, ось чудеса. А вона кучерики бац рукою і з голови зриває. – Це ж перука – сміється. А потім засумувала. Виявляється, якщо зробити операцію, на це багато грошей треба. Плюнула вона на все, працювати пішла телятницею на ферму. Перука так і залишилася на трюмо на трилітровій банці стояти.
А я тоді в місті вчилася. Приїжджаю на канікули, а мені і кажуть – Настя заміж виходить. За хлопця міського, так симпатичного – Я бігом до неї, мені ж цікаво. Заходжу в будинок, плаття вінчальне на видному місці висить. Налюбувавшись такою красою, я до Насті, як познайомилися, хто він?
Далі з її слів. До сусіда нашому дядька Кості, якийсь далекий родич приїхав. До мене тоді Ольга, подружка моя, прибігла. Вона виявляється все про нього дізналася. Що звуть Ілля, двадцять вісім років, неодружений, приїхав погостювати на місяць. І давай своїми планами ділитися. Що спробує на нього враження справити і якщо вийде, заміж вийти. Ну посміялася я, потім цікаво стало, хто такий. Підловила момент, коли він в город піде, та з кущів і розгледіла. Не повіриш, Наталя, як обухом по голові. Закохалася по вуха. Ну думаю, обійдешся Олю, мій буде.
Дістала свою перуку руду, одягнула. А в ній так душно, але терплю, красиво ж. А у нас кущі з малиною прямо поруч з парканом дядька Кості ростуть. І з нашої сторони і у нього в городі. Бачу Ілля до кущів підійшов, малинку їсть. Я банку беру і туди. Стоїмо ми з ним він з одного боку, я з іншого. Переглядаємось, але мовчимо. І тут я під кущ нахиляюся, за великою ягідкою потягнулася і раптом відчуваю холодок по голові пройшов. Ну все, думаю, капець. Піднімаю голову і точно, мої кучерики на кущі залишилися. Я мало не плачу, подивилася на нього, у нього рот відкритий. Потім як він закричить:
– Дівчино, у вас волосся відвалилося – і такий жах в очах. Я беру цю нещасливу перуку, чіпляю на голову і так мені смішно стало. Над собою, над цією всією ситуацією. Стою регочу, прям як та кінь. До сусіда теж, мабуть, дійшло, він теж зігнувся навпіл. Ось так і познайомилися. І знаєш, Наталю, що найкраще? Йому все одно, є у мене волосся на голові чи ні. І батьки його люди хороші, його мама навіть сказала, що я стильно виглядаю. І я така щаслива, що слів немає.
Після весілля Ілля Настю в місто забрав. У мене теж незабаром теж зміни в житті відбулися. Вийшла заміж і поїхала з чоловіком до нього в інше місто. А рік тому ми побачилися. Я з дітьми до мами в гості приїхала. Іду в магазин, бачу даму таку елегантну. У літньому костюмі, шарф на голові, окуляри модні. Фотомодель, не інакше. Підходжу ближче, ба, так це Настя.
Обнялися ми з нею, розцілувалися. Розговорилися, про своє про жіноче. Я про своє життя буття, вона про себе. З Іллею вона до сих пір щаслива в шлюбі, підростають дві дочки. – І знаєш, що дивно, у них у обох волосся довге і густе, що не розчешеш. Видно за мене їх Бог, такою шевелюрою нагородив – розповіла вона. Постояли і розійшлися, домовившись зустрінеться ввечері і поговорити докладніше. Але не вийшло, їй виїхати довелося, щось з роботою було пов’язано. Навіть попрощатися не встигли.
Так що сказати хочу. Якщо тобі долею дано бути щасливою, неважливо, лиса ти або з шевелюрою, худа або повна. Як правильно говорили наші бабусі: «Від долі не втечеш».
А ви вірите в долю чи створюєте її самі?
