Єдиним місцем, в якому я міг відчувати себе потрібним і любленим, був цвинтар. Я щодня приходжу сюди, аби навідатися в гості до своєї коханої дружини.
Досі не можу повірити, що вона покинула мене тут самого. Я так благав її, щоб вона залишилися зі мною, але перед самою смертю Галинка казала:
– Не бійся, Васильку, ти ніколи не будеш сам. Діти тебе люблять, не дадуть тобі пропасти.
Як же вона помилялася. Знала б вона, яка доля чекатиме на мене після її смерті – забрала б мене зі собою на той світ.
Та хто ж міг подумати, що діти ніколи не зможуть забути того факту, що я їм нерідний.
Коли я зустрів Галинку, то закохався у неї з першого погляду. Вона була такою прекрасною, як троянда. Я не міг відвести від неї погляду ні на мить. Всі знайомі відмовляли мене, казали, щоб я викинув її з голови, бо вона вдова та ще й з двома дітьми на руках.
Мене це не хвилювало, я хотів завоювати серце Галі будь-якою ціною. Але дівчина виявилася дуже неприступною: ігнорувала усі мої знаки уваги, не віталася зі мною, відмовлялася зі мною танцювати, навіть оком на мене ніколи не кидала.
Я був у відчаї, бо відчував, що я їй подобаюся. Якось вирішив поговорити з нею відверто про свої почуття:
– Я тебе кохаю, Галю, коли ти поруч зі мною, я не тямлю себе від щастя.
– Я відчуваю те саме, що й ти, але зрозумій мене, Василю, ти іще молодий і неодружений. У тебе все життя попереду, а я вдова. Кому я потрібна з двома дітьми?
– Мені потрібна! Я вже люблю твоїх дітей більше за все на світі. Просто довірся мені.
Маринка та Остап були ще маленькими, тому прийняли мене без жодних скандалів та істерик. Я свою обіцянку виконав і полюбив їх усім серцем ще під час першого знайомства. Своїх дітей у нас з Галею так і не було, але я не брав собі того до голови, бо мого сина та донечки мені було достатньо для того, щоб відчувати себе щасливим татусем.
Діти виросли і вилетіли з сімейного гнізда, як пташенята. Ми залишилися з Галинкою удвох. Нарешті могли пожити для себе, насолодитися приємною компанією одне одного, але трапилося жахливе: моя кохана захворіла.
Довго і відчайдушно ми боролися з її недугою, але все марно. Коли Галина зрозуміла, що невдовзі може померти, то попросила мене, аби я продав наш будинок, і ми переїхали до її сина у літню кухню. Вона казала, що не зможе пробачити собі, якщо не встигне попрощатися з дітьми.
Я був готовий на все, аби тільки полегшити страждання дружини. Тому за кілька тижнів я виконав її прохання.
Біля дітей Галинка навіть почала себе краще почувати, відволікалася від сумних і тривожних думок завдяки онукам, тож я почав вірити в те, що вона за крок від повного одужання. Як же я помилявся.
За місяць Галинки не стало. Я не розумів, як мені жити далі! Заради чого? Мій сенс життя лежав у труні на цвинтарі, куди я приходив щодня. Я тримався на плаву тільки заради дітей. Думав, що я їм потрібен, але це була ілюзія.
Після смерті матері вони дуже змінили своє ставлення до мене. Невістка постійно кричала і сердилася на мене. Казала, що я надто багато скиглю, мовляв, смерть – це природна річ, тож варто прийняти той факт, що Галини Петрівни більше немає.
Я соромився навіть плакати при своїх найрідніших, бо знав, що за кожну сльозу доведеться вислухати чимало докорів. Такої агресії з боку невістки я не міг зрозуміти, бо навіть на очі намагався їй не траплятися. Увесь час сам-самісінький сиджу у літній кухні, а днями пропадаю на кладовищі біля Галинки.
Остаточно мене вбила розмова з Остапом:
– Тату, Аліна ніяк не може знайти з тобою спільну мову, хоч щиро намагається це зробити. Я думаю, що це твоя провина. Після смерті матері ти став дуже відлюдкуватим, от і лякаєш мою дружину. Буде краще, якщо ти трохи поживеш у своїх родичів. Серед однолітків тобі, мабуть, буде спокійніше.
Я змовчав про те, що йти мені нікуди. У мене ж ні родини, ні близьких друзів, які могли би мене прихистити. Вирішив я з Галинкою порадитися:
– Кохана, я став для власних дітей чужинцем. Серце їхнє, мабуть, так і не змогло мене прийняти і полюбити. А я ж так намагався віддати їм усю свою любов. Хіба я заслужив на таке ставлення? – я заливав слізьми квіти, які поклав на надгробок, і не міг заспокоїтися.
Піднявся з колін, витер обличчя і пішов у невідомому напрямку. Шукатиму прихистку в чужих людей, якщо для рідних так і не зміг стати своїм.
Що порадите головному герою історії?
Чи доводилося вам потрапляти у безвихідні ситуації?
