Одного разу я зайшла до подруги в гості. У неї двоє синів – 3 роки і 6 років. До них я купила тортик до чаю і фрукти, і кіндер. Зайшла, здивувалася на тему «чужі діти швидко ростуть», віддала дітям кіндер, а торт і фрукти поставила на стіл.
Молодший Коля відразу почав їсти кіндер, а Сергій зацьковано на маму дивився. Я дивлюся на нього і не зрозумію в чому справа.
Тут подруга каже йому: «Ну добре, їж, якщо тітка дала. Тільки іграшку Миколці віддай потім».
Я наважилася запитати:
– У Сергія алергія чи що?
– Ні, з чого ти взяла?
– Так він кіндер почав їсти тільки після твого схвалення, дивно.
– Ми йому їх не купуємо зараз. Там особливо немає що їсти, а в іграшки він такі не грає. Вдома є ще солодке, нехай їсть. А Миколка ці іграшки колекціонує, розставляє все акуратно, грається потім.
– А є щось таке, що ви саме Сергієві купуєте, але Колі ні?
– Ні, такої смакоти немає, – відповіла мені подруга.
Як потім з’ясувалося, і йогурти дитячі Сергію не купують, тільки Миколці. Щоб ви розуміли: родина не бідна. Від покупки зайвого йогурту або кіндера вони б не розорилися.
Мені здається, в цій ситуації мама завдає синові велику травму і назавжди відштовхує його від себе.
Хоча може я і не права?
