Це сталося, коли я закінчувала 11 клас. Увечері в школі йшли підготовчі курси. Сутеніло рано, йти потрібно було далеко і через приватний сектор. Зазвичай я поверталася з подружками-близнючками. Але в той день вони злягли з грипом.
Я вийшла зі школи. Було вже зовсім темно. Біля ганку сиділа величезна вівчарка. Як тільки я вийшла, вона піднялася і пішла зі мною поруч, біля лівої ноги.
Спочатку я насторожено поглядала на собаку. Але вона йшла впевненим кроком, весь час зліва, на одній і тій ж відстані від мене. Йти було далеко і нудно, і я запитала у вівчарки:
– Хей, красуне, але ти ж знаєш, що я не твоя господиня?
Мені здалося, що собака кивнула, потім вона крутнула хвостом і ткнулася вологим носом мені в пальці.
– Хороша дівчинка! – я погладила широкий лоб, пухнасту спину. – Значить, ми йдемо в одну сторону?
Вівчарка підійшла під мою руку.
Я йшла і розповідала собаці про Сергійка, в якого тоді була закохана, про бабусю і дідуся. Звучить дивно, напевно. Але співбесідницею вона була хорошою, слухала уважно, водила великими вухами і не перебивала.
За розмовами я не помітила, як пройшла майже половину дороги. У цей момент мене догнала іномарка. Машина різко зменшила швидкість і повільно котилася поруч зі мною. Мені стало страшно. У місті якраз повзли чутки про декілька зґвалтувань. Подейкували, що в те, що трапилося був замішаний син одного з директорів шкіл. І що хлопця ніколи не покарають. У машині голосно грала музика, всередині сиділи четверо. Всі п’яні. Іномарка зупинилася. Один з хлопців вийшов і спробував схопити мене за руку:
– Дівча, сідай в машину.
Я озирнулася. Навколо нікого. Тільки п’яні хлопці і я. Що робити?
І в цей момент вівчарка почала голосно гавкати, шерсть на її загривку стала дибки, вона вищирила ікла.
– Дівча, прибери собаку!
Але вівчарка продовжувала голосно гавкати, вона кидалася на хлопця і намагалася схопити його за зап’ястя. Той застрибнув у машину. Іномарка швидко поїхала.
Собака моментально заспокоїлася і притулилася до мене. Я хвилин десять гладила її тремтячими руками, мене трясло нервовим тремтінням:
– Дякую, хороша, надійна, спасибі, спасибі …
Потім ми пішли далі. Я і собака. Вона провела мене до під’їзду. Всередину не пішла. Тільки мене підштовхувала носом – йди додому. Я подивилася на собаку:
– Почекай, я винесу смачненьке …
Вівчарка трохи відступила назад. У неї були особливі очі. Бурштинові, золоті, вони немов світилися сонцем і теплом. Немов це й не собака була зовсім … Я швидко піднялася на 3 поверх:
– Бабцю, там собака, поїсти що-небудь дай, прямо зараз …
Я скинула взуття, вискочила на балкон, він перебував з протилежного боку будівлі. І … собака чекала під балконом. Вона встигла оббігти будинок. Як вона могла знати, що я вигляну? Знала.
Подивилася на мене, вильнула хвостом:
– Ти вдома? Ну все в порядку!
І побігла по своїх справах далі. Бабуся, коли почула цю історію, сказала, що це був Ангел-хранитель.
А ти як думаєш? Так? І знаєш, я пам’ятаю її очі … Сонячно-бурштинові. Я пам’ятаю їх до сих пір. І знаєш, ось це особливе тепле світло я іноді бачу в очах людей … Мені здається, так світиться любов.
У вас були випадки, коли тварина допомагала вам у певних ситуаціях?
