Тепер з’явилось багато різних супермаркетів та магазинів. Проте раніше було єдине місце, куди всі приходили скуплятись – ринок. Або ще говорять, базар.
Та і зараз люди часто туди ходять. Довіряють більше. Там все своє. Домашнє, з городу. Свіже. Хтось ходить аби поговорити, хтось аби поторгуватись. Бо ж ні перше, ні друге у супермаркеті не зробиш. Ціна вказана – на чеку пробивають, говорити з касиром теж не будеш. Для молоді це, мабуть, ідеальний варіант.
Та старше покоління звикло дещо до іншого походу за покупками. На ринку було дуже багато бабусь, які продавали свій товар.
Я тоді теж прийшла продати свої яблука. Не було куди їх дівати, а так копійка.
Біля мене стояли дві бабці. Одній було 88 років, а іншій уже 90. Їхніх яблук ніхто не купував. Зате мої розмітали, як гарячі пиріжки. Я виставила їх на стіл, щоб усі їх бачили. А в бабусі вони стояли розкладені по пакетах. Може тому…Мені аж стало якось ніяково.
Та їм здається, усе підходило. Стояли, говорили цілий день беззупинно.
Після обіду мій торг різко припинився. Покупців, як вітром здуло. Я вирішила підключитись до їхньої розмови.
Виявилось, одна з пенсіонерок, баба Зіна, була дитям війни. Розповідала, як працювала в військовому містечку кухаркою в столовій
– З генералами там воювала, як щось не те мені сказали, гранати їм таскала, хоч сама дитина ще була – каже стара – А тепер от стою яблуками по 12 гривень за кілограм торгую.
– А для чого ви в такому віці ще торгувати ходите? Вам, мабуть, важко тут цілий день. Пенсія мала? – поцікавилась я.
– Та пенсія непогана, три з половиною тисячі. Але сину не вистачає. Попросив, щоб я підзаробити пішла.
У мене аж брови піднялись вгору. Я здивувалась.. Хіба син сам не може собі заробити, відправляє бідолашну стареньку мерзнути і стояти ціли день на ногах.
Проте з бабою Ніною ситуація не краща. Вона з сином тільки на її пенсію і живуть.
– Він раніше ще й випивав. Зараз хоть до алкоголю не торкається. Вже добре. Правда, з роботою все ніяк не виходить, але нічого. Якось буде..- казала баба Ніна.
– Бабо Ніно, а як ви ще в такому віці за городом дивитись сили маєте?
– Та який там город? Он сад яблуневий маю, та й усе. Решту все позаростало. Немає кому за цим усім дивитись.
Мене аж злість взяла. Як такий дорослий здоровий син, який ще й не працює, не може придивитись за господарством. Мамі вже б життя полегшив..
Ми довго так розмовляли з бабцями. Вони багато історій цікавих розповіли. Та яблук у них все ніхто не брав. Мені вже шкода їх стало. Сама була готова купити у них ті яблука, аби вони з порожніми кишенями додому не йшли.
Їм відпочивати потрібно. Напрацювались уже за все своє життя. І от така у них віддяка на старості від дітей!
Не витримала, купила у них все, що було. Хоч своїх повно, дівати нікуди. Та це було не так важливо.
Вони всередині були не дуже хороші. Не дивно, що їх ніхто не брав. Мабуть, старенькі уже не добачають – усе в пакети поскидали, навіть не перебрали. Та головне, що бабці не здавались і стояли до останнього.
А чи часто ви ходите на ринок за продуктами?
