Яка ж важка та доленька жінок-заробітчанок! Якби ми одна одну не підтримували тут, в Італії, то вже б давно на тому світі спочивали.
Досить того, що працюєш без вихідних з рання до смеркання, так ще й ту роботу ніхто не цінує.
Не тільки по собі суджу, але й по життєвих історіях моїх подруг. Добре, хоч вони мене вчать, як виживати в тому непростому світі. Недавно зговорилася з Надійкою – ми з нею доглядаємо за сеньйорами, які живуть по сусідству – такі речі бідолашна розказала, що мене аж за серце взяло.
– У тебе, Олю, діти є?
– Аякже! 2 донечок.
– Ти тут заради них?
– Так! Мені вже від того життя нічого не треба.
– Ну, й дурна! Я теж так казала, поки після 20 років заробітків не лишилася гола-боса.
– А як то так?
– А отак! Купила синочку квартиру, доньці допомогла хату побудувати за містом з власним садочком, городцем. Внукам на навчання по нинішній день гроші висилаю, от тільки жодної вдячності за це не отримую. Минулого року на Різдво до діточок своїх приїхала, а вони так похмурилися, ніби я їм сказу якогось з собою навезла.
– Як це так! Невже не раді були твоєму приїзду?
– Яка ж ти наївна! Вони мене навіть в себе на пару ночей не прихистили. Син заявив, що вже винайняв мені номер в готелі.
– Нічого собі! Ото діточки! Мої дівчатка не такі. Я он старшій квартиру купила, то вона мене запрошує в гості постійно, вмовляє, щоб я якнайшвидше поверталася додому.
– Ага! То до пори до часу! Тільки ти переступиш поріг її хати — станеш для неї найбільшим ворогом. А молодшенька що каже?
– Нічого… Додому поки не припрошує — чекає, коли я їй на квартиру назбираю.
– О на маєш! А я тобі про що кажу! Ти собі перше назбирай на чорний день! Бо потім будеш, як я — в подружок зичити гроші, щоб оплатити собі лікування.
Дійсно! Недавно Надя дуже захворіла. Чи то грип її так підкосив, чи то просто перевтомилася — з ліжка не могла встати. Поклали її в стаціонар. То діти лише кілька разів подзвонили – спитали за самопочуття мамусі і до побачення!
Ніхто навіть не заїкнувся про те, щоб чимось допомогти найріднішій, хоч вона цілий місяць без роботи сиділа.
Я от тепер думаю, що робити далі. Чи то справді відкладати собі на якусь халупку, чи перше доньці квартиру купити? Аліна ж до смерті на мене образиться за те, що я старшій помогла, а їй ні.
От тобі й заробітки…
Що порадите пані Олі? Як би Ви вчинили на її місці?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
