Дзвінок у двері розрізав суботню тишу так, ніби хтось навмисно вдарив по склу. Я ще не встигла перевернутися на інший бік, як чоловік уже натягнув футболку й пішов у коридор. А я, важка на восьмому місяці, лежала й слухала: шурхіт ключів, клацання замка — і чужі кроки в нашій квартирі.
На порозі стояв Петро — брат мого чоловіка — з дорожньою сумкою, пом’ятою курткою й тим видом людини, яка нічого не просить, бо давно вирішила, що їй і так дадуть.
— Та я на хвилинку… — кинув він і, не чекаючи запрошення, протиснувся в передпокій. — Поживу у вас трохи. Пару тижнів. Є справи.
Мій чоловік розгублено усміхнувся, ніби це сюрприз із тих, що мають радувати.
— Петь, ти ж… — почав він.
— Та що “ти ж”? Я в дорозі добу. Мені б просто лягти, — Петро зітхнув так, ніби його щойно витягли з-під завалів.
Я притулилася до одвірка й відчула, як тягне спину. Не біль — радше натяк, що організм не збирається грати в гостинність.
— В нас є вчорашні голубці, — сказала я рівно. — І кава. Якщо хочеш.
— О, голубці… — він скривився. — А нічого нормального нема? Я з дороги. Мені треба по-людськи.
Мій чоловік швидко встряв:
— Зараз, зараз, я зроблю каву. Ти сідай, Петь.
Я кивнула чоловікові, ніби тихо відпустила його на цю місію, і пішла в спальню — хоча б на хвилину сісти. Петро вже встиг відкрити шафу в коридорі, ніби шукав там свою річ, яку залишив учора.
Через п’ятнадцять хвилин на столі стояла кава. Петро сьорбав її так голосно, що мені хотілося вимкнути звук у власному домі. Чоловік метушився — то тарілку, то ложку, то ще щось.
— Я на СТО на годинку, — сказав чоловік, зашнуровуючи кросівки. — Петь, ти відпочивай. А ти, — він подивився на мене, — лягай, якщо втомилася.
І зник.
Двері зачинилися — і квартира раптом стала тісною. Петро розвалився на дивані, як у готелі, й увімкнув телевізор так гучно, ніби його тут не чують.
Я не встигла навіть заплющити очі, як телефон завібрував. На екрані — “мама”.
— Так, — сказала я.
Голос свекрухи був не “добрий ранок”. Він був “розпорядження”.
— Я щойно говорила з Петьою. Ти що там робиш? — і пауза, в якій я мала відчути провину. — Людина з дороги! А ти… ти навіть не подумала постіль йому розстелити?
Я подивилася на двері спальні. Постіль. Для чоловіка, який зайшов із сумкою як господар.
— Він щойно прийшов, — сказала я. — Нехай трохи—
— Нехай! — перебила вона. — Ти вдома сидиш, тобі що, важко? Він гречки не їсть, рису не їсть. Звари йому пюре, зроби котлети. Нормальні. Бо з твоїми голубцями… ну ти розумієш.
Вона говорила швидко, ніби читала список у магазині, а не вказувала вагітній жінці, як правильно дихати.
Я не відповіла. Тиша тривала рівно стільки, щоб у слухавці стало чути її нетерпіння.
— Ти мене чуєш?
— Чую, — сказала я й вимкнула дзвінок. Просто натиснула червону кнопку. Без “до побачення”.
У вітальні Петро навіть не обернувся. Він дивився у телевізор і хрумтів чимось із нашої вазочки з цукерками, яку ми берегли “до чаю”. Обгортки вже лежали на столі.
— Мама дзвонила? — запитав він, не відриваючи очей від екрана.
Я відчула, як у горлі піднялося щось гаряче.
— Дзвонила, — відповіла я. — Вона хвилюється, щоб ти не помер без пюре.
Петро нарешті повернув голову й знизав плечима.
— Ну вона ж права. Я з дороги. І взагалі, ти якась… нервова. Вагітність, чи що? — він сказав це так, ніби я влаштовую істерики з любові до драми.
Я повільно вдихнула. Повільно видихнула. Зайве різке слово — і в мене запаморочиться, а він потім скаже: “Ой, що це з тобою?”
— Ти казав, що тобі треба у справах. То які? — запитала я.
— Та. Є питання. Але спершу покажеш мені місто. Бо я ж тут не знаю нічого. Пройдемося, — він піднявся й потягнувся, як кіт, який упевнений: його зараз погладять. — Зберешся?
Я машинально пішла до спальні переодягтися. Взяла куртку, телефон, ключі… і раптом зупинилася. У повітрі стояв різкий запах. Не їжі. Не кави. Той запах, який одразу впізнаєш, навіть якщо дуже не хочеш.
Дим.
Я повернулася на кухню й побачила його — Петра, який стояв біля відкритого вікна з сигаретою в руці. Попіл сипався на підвіконня. Він, примружившись, вдивлявся кудись вниз — на сусідів у дворі, на їхні балкони, на чужі життя.
Мене ніби хтось штовхнув у груди.
— Ти що робиш?! — слова вирвалися самі. — Ти куриш у квартирі?
Петро повільно повернувся, сигарета затиснута в пальцях — як знак, що він не збирається її гасити через мене.
— Та ти зранку на взводі, — сказав він ліниво. — Розслабся. Я ж біля вікна.
Я підійшла й різко закрила вікно. Не до кінця — так, щоб стало тісно диму. Щоб він відчув, що це не його територія.
— Курити — на вулицю, — сказала я. — Або в готель. Тут буде дитина. І тут є правила.
Він розсміявся коротко.
— Ого. Які ми важливі. Господиня.
Я мовчки дістала з шухляди пакет для сміття й висипала туди попільничку, яку він знайшов невідомо де. Витерла підвіконня серветкою — не тому, що хотіла чистоти. Тому, що треба було щось зробити руками, аби не сказати зайвого.
Петро затягнувся ще раз, ніби демонстративно. А потім, ніби милостиво, загасив недопалок об край миски.
— Пішли вже, покажеш мені, де тут що.
Я не пішла. Я стояла в кухні, тримаючись за край столу, й дивилася на той недопалок, який він лишив, як мітку: “Я тут був”.
— Сам прогуляйся, — сказала я. — Я не водій екскурсій.
Він зробив крок до мене.
— Та ти що, образилась? Я ж жартую.
У цю мить у дверях клацнув замок — повернувся чоловік. На щоках у нього був холод з вулиці й звична втома.
— Що сталося? — запитав він, побачивши наші обличчя.
Петро швидко перехопив ініціативу, як людина, яка звикла, що її рятують.
— Та нічого. Твоя… нервує. Я вікно відкрив, а вона вже… — він махнув рукою.
Я підняла з миски недопалок двома пальцями, як щось огидне, й поклала на кухонний стіл перед чоловіком. Не пояснювала. Не доводила. Просто поклала.
Чоловік подивився. Перевів погляд на Петра.
— Ти курив у нас? — тихо спитав він.
Петро криво усміхнувся:
— Та біля вікна. Не робіть з цього трагедії.
Чоловік мовчки відсунув недопалок у бік, ніби намагався прибрати його з реальності. Потім зітхнув:
— Петь, ну… може, правда на вулиці?
— О, почалося, — Петро підняв руки. — Я, значить, приїхав… а мене тут виховують.
Я подивилася на чоловіка. Він стояв між нами, як перегородка, яка сама не знає, кого тримати. І тоді я зрозуміла: якщо я зараз промовчу — завтра в нас “випадково” буде ще хтось, ще одна сумка, ще один “на пару тижнів”, і моє “потім” перетвориться на “ніколи”.
— Він не буде тут жити, — сказала я. Не голосно. Просто чітко. — Ні пару тижнів, ні пару днів. Нехай заселяється в готель. Сьогодні.
— Ти серйозно? — чоловік зблід. — Це ж мій брат.
Петро різко засміявся:
— Та я бачу, хто тут командує. Красиво влаштувалась.
Я не відповіла йому. Я пішла в коридор, відкрила шафу, дістала ще один пакет — для речей. Поставила біля його сумки. Без театру. Без слів.
Чоловік зробив крок за мною.
— Ну, ти ж розумієш… — почав він тихо, щоб Петро не чув.
Я не дивилася на чоловіка. Я дивилася на ту сумку, з якою Петро зайшов, як господар.
— Я розумію, — сказала я. — Він у нас не зупиняється.
Петро вийшов у коридор уже в куртці, грюкнув блискавкою на сумці так, ніби це ми його вигнали під дощ без взуття.
— Мамі скажу, — кинув він. — Подивимось, як ти потім будеш з нею говорити.
Я відчинила двері й відступила вбік, даючи йому пройти. Він зупинився на порозі, ніби чекав, що хтось передумає, вхопить за рукав, попросить: “Залишся”.
Ніхто не вхопив.
Петро спустився сходами, важко стукаючи підборами, і звук його кроків довго котився під’їздом, як погана музика, яку не вимикають.
Я зачиняла двері повільно. Коли клацнув замок, я приклала долоню до живота й стояла так кілька секунд у тиші — поки з кухні остаточно не вивітрився запах чужого диму.
