До маленького Діми взагалі нікому не було діла. Коли дуже багато дітей, то вихователі хочуть, щоб вони просто мовчки сиділи та тихо гралися своїми іграшками. Тим більше коли діти сироти і вони знаходяться під опікою держави. Дімі подобалося фантазувати, може через це, йому вдавалося виживати у цій сірій та буденній реальності. Нещодавно йому виповнилося 8 років, значить шансів, на те, що його усиновлять ставало з кожним днем все менше. Він часто збирав коло себе дітей і починав їм розказувати вигадані страшні історії.
Аналогічна ситуація трапилася і цього разу. Діма емоційно ділився з дітлахами черговою казкою, а потім з кімнати пролунав плач. На дитячий крик прибігла вихователька. Наталія Федорівна одразу зрозуміла, хто був винуватцем всього, що тут відбувалося і хотіла вже покарати хлопчика, як раптом, в кімнаті з’явився ще одна людина. Ніна Дмитрівна працювала в дитячому будинку медсестрою. Працювала приблизно декілька місяців, тому ще не зовсім встигла привикнути до всіх звичаїв дитячого будинку та не приймати так болісно горе дітлахів. Вона намагалася заспокоїти Наталю Федорівну, хоче це було досить важко зробити. Діма часто бешкетував. Вихователька погодилася вийти з кімнати тільки після того, як Ніна Дмитрівна грізно сказала хлопчику піти до себе на ліжко.
Жінка тихенько підійшла до Діми і запиталася: “Ти дуже засмутився через те, що не вдалося до кінця розказати свою вигадану історію?”. Але хлопчик спокійно похитав головою і промовив: “Ні, так відбувається майже кожного разу, я вже нову придумав”. Тоді Ніна Дмитрівна вмостилася краще і попросила малого розповісти їй свій новий твір. У Діми й справді був талант.
Хлопчик зітхнув, і тихим голосом почав нашіптувати: “Одного разу хлопчик вирішив піти в ліс, щоб зібрати гриби. Він настільки сильно захопився красою природи, що сам не помітив, як заблукав. Вечоріло, а хлопчик не міг знайти стежину назад. Ще страшніше йому стало, коли на горизонті з’явився вовк. Хлопчик закрив очі і почав думати, що зараз сірий вовк його з’їсть, але він пошкодував хлопчика.
Хлопчина поділився з ним шматочком свого пирога, а вовк натомість вивів його на самісінький край села, там стояв невеличкий будинок, а в ньому як завжди світилося світло. Хлопчик підбіг до нього та постукав у двері. Йому відчинила жінка із заплаканими очима.”Ми вже почали переживати, де ж ти пропав. Заходь додому, ти якраз встиг на вечерю””.
Коли Діма завершив свою історію, то по обличчі Ніни Дмитрівни невпинно одна за одною покотилися сльози. Вона прекрасно розуміла, що в його маленькій душі живе майже нездійсненна мрія про те, щоб нарешті мати справжню сім’ю…
Через декілька місяців, Діма і його нова мама прогулювалися парком і насолоджувалися теплим днем. Ніна Дмитрівна зуміла зібрати всі необхідні документи і усиновити малого. Більшого Діма й не хотів, тепер у нього була мама!
А ви вірите в чудо?
