– Мамо, дай мені нарешті спокій! – кричала Олена.
– Хіба я тобі заважаю? Навпаки, намагаюся у всьому допомогти: готую, прибираю, з дітьми сиджу. Тим паче мені більше немає куди податися… – переконувала я дочку.
– Ти жартуєш? Ми не можемо всі разом тіснитися у двокімнатній квартирі, – наполягала Олена. – Микола знайшов тобі хороший притулок для літніх людей. Там ти б точно нікому не заважала.
Розлючена Олена пішла геть з кімнати, гримнувши дверима. Вона була моєю єдиною дочкою і найріднішою людиною. Чоловіка я втратила 10 років тому.
Ми намагалися дати Олені все найкраще і багато працювали, щоб дочка ні в чому собі не відмовляла. Мабуть, ми перестаралися, адже вона виросла справжньою егоїсткою. Зараз вона має чоловіка, десятирічного сина і чотирирічну доньку. Ми усі разом живемо у невеликій квартирі.
– Ти мені вже надоїла, розумієш? – знову забігла в кімнату Олена. – Через тебе розвалюється мій шлюб! Микола сказав, що піде з дому, якщо ти далі тут залишатимешся.
– Але чому я маю йти з квартири, яка належить мені? Нехай Микола виганяє своїх батьків з їхньою трикімнатної квартири, якщо так хоче жити сам.
– Не смій навіть говорити про мого чоловіка! – зі сльозами кричала дочка.
Годі. Мій терпець увірвався. Я більше не можу терпіти постійні скандали. Прийшов час зібрати речі і йти геть.
На новому місці я тривалий час почувалася дискомфортно. Навколо були старі меблі, а на сусідньому ліжку мешкала баба Ганя. Єдиною розвагою був телевізор, який знаходився у вестибюлі. Будівля була старою, а стіни покриті грибком. Одним словом, чистоти годі було й шукати.
Проте єдиною радістю стала територія навколо, яка була засаджена квітами й деревами. Жодного шуму чи галасу. Лише парк і декілька крамничок, де продавали все необхідне.
– Ганю, а як ти сюди потрапила? – запитала я свою сусідку.
– Це було рішення сина. Спочатку він продав мою квартиру і обіцяв, що купить мені невеликий дім за містом, а в результаті я опинилася в притулку, – сумно розповіла старенька.
– Не сумуй. Тепер ми є одна в одної. Нумо збирайся! Йдемо на прогулянку парком, – запропонувала я.
Ганя погодилася. Ми повільно ходили зеленими алеями, а потім сіли перепочити на лавочку.
– Доброго вечора, – озвався голос позаду.
– Привіт, Петровичу! – привіталася Ганя з нашим прибиральником, який згрібав листя в саду. – Ти хоч колись відпочиваєш? А то завжди в роботі…
– Мені більше немає чим зайнятися, – відповів старий. – А що це за подруга з тобою?
– Це моя нова сусідка – Валентина. Знайомся, це – Григорій Петрович. Наш місцевий кавалер, який все не втрачає надії зустріти юну супутницю.
– А що ж ? Любов не знає вікових рамок, – зауважив чоловік.
Ми з Ганею посміялися, а через деякий час повернулися у нашу кімнату. Та столі стояла ваза з оберемком листя.
– Валю, Григорій Петрович точно поклав на тебе око. Не здивуюся, якщо це все закінчиться весіллям!
– Ти не перебільшуй, – сором’язливо кинула я.
– Тобі ж лише 60. Твоє щастя тільки попереду! – засміялася Ганя.
Наступного дня Григорій знову навідався в гості, але цього разу з кошиком яблук.
– Домашні! – заявив він. – Смачного вам, дівчата.
На знак вдячності ми пригостили Григорія пирогом з чаєм.
– Валю, може ти б хотіла разом зі мною подивитися ввечері на гніздо білочок? Я їх кожного дня горіхами підгодовую…
– Навіть не знаю…
– Звичайно, що вона хоче, – втрутилася Ганя.
З того часу Валентина почала все частіше спілкуватися з Григорієм. Він був самотнім чоловіком, який ніколи не мав сім’ї через свою військову кар’єру.
Напередодні Нового року Петрович запросив нас на святкування до себе в гості:
– Я живу у сусідньому селі, тому пропонує там і відмітити. У мене навіть ялинка є.
– Гаразд, прийдемо, – не довго думала Ганя.
– Тоді завтра о 14:00 я по вас приїду, – зрадів чоловік.
Як і домовлялися, наступного дня вони зустрілися. Будинок в чоловіка був великий і доглянутий. Одразу видно, що тут живе добрий господар.
-Ось моя ділянка. Поруч також територія належить мені. Саме у тій старій хаті я виріс, тому рука не підіймається її продати.
Святкування того вечора вдалося. Григорій ретельно готувався і накрив чудовий стіл. Коли ми збиралися повертатися в притулок, чоловік покликав мене на розмову:
– Валю, я так до тебе звик за час нашого спілкування. Можливо, ти б залишалася зі мною?
Ця симпатія була взаємною, але я не знала, що відповісти.
– Виходи за мене! – зрештою сказав чоловік.
Усю цю картину застала Ганя.
– Валю, ти ще думаєш? Ти ж закохана в Григорія. Давай погодуйся, бо я на весілля хочу!
– Я згода, – прошепотіла я.
Петрович на радощах пригорнув мене до себе і поцілував.
– Ганю, я маю до тебе також пропозицію.
– І яку це?
– Ти можеш оселитися в батьківському домі. Я там не живу, а продавати його не збираюся. Будемо сусідами, – усміхнувся Григорій.
Ганя мовчки дивилася на чоловіка і раптом заплакала.
– І чого ти сльози ллєш?
– Ганю, це чудова пропозиція, – втрутилася я.
– Я така вдячна вам! Адже я думала, що мої останні дні пройдуть в притулку…
– Тоді сьогодні ж зберемо і перевеземо усі речі, – заявив Григорій.
Зараз я щаслива і навіть рада, що одного дня донька виставила мене за двері. Адже якби не вона, то я б не мала коханого чоловіка і вірної подруги поруч. Все, що не робиться – на краще.
Чи правильно вчинила дочка зі своєю матір’ю?
