Я завжди хотів хорошого красивого життя. Навіть, коли я ще був студентом і грошей вистачало хіба на гречку, мило я купував дороге. Нехай буду голодний, зате від мене гарно пахнутиме. Так у всьому. Запальничка Zippo. У 90-х вона коштувала чималих грошей. Телефон останньої моделі. Я любив показати, що я хтось.
Я закінчив театральну академію, став діджеєм на радіо. Згодом спробував себе у дещо іншому напрямку і працював арт-директором.Тобто, займався набором персоналу і стриптизерок для нічного клубу.
Я крутився, як міг. Свято стало моїм бізнесом. Клієнтів, яким потрібні були мої послуги було теж чим раз, тим більше. Та всередині я відчував порожнечу, холод, тривогу. Всі навколо веселяться, і я ніби з ними веселюсь. Та дивні відчуття ніяк не покидали мене.
Я одружився, народилась дочка. Час летів..
2005 рік.. Лікарні, аналізи і страшний діагноз поставили дочці – рак крові.
Доньці майже два роки. Ми потрапляємо у палату. Білі стіни. Біла стеля. Тиша. Стерильність. Нечасті вигуки і плачі хворих дітей. У маленькій ручці – катетер. Хіміотерапія, гормони, випадіння волосся. Я не впізнавав свою доньку. Благав Бога, щоб усе швидше закінчилось. Та швидше не виходило.
Лікарня стала нашим другим домом. Дружина була з Анічкою постійно, а я в режимі “помічника”.
Ми з дружиною продовжували працювати. Гроші то були потрібні. Прямо з лікарні ми їхали на банкет. Проводили їх вночі. Вона співала, я відповідав за музику. Ми натягнули усмішки, були веселі. А після святкування повертались в лікарню. Де діти сиділи без посмішок, вони не веселились. Здалеку світились їхні сумні очі. Відчувався дуже сильний контраст між “світом банкетів” і “світом лікарень”.
Та влаштовувати свята – це було моє покликання. Та й це було єдине, що получалось мені дуже добре. В лікарні я організував ялинку для дітей, покликав своїх друзів-аніматорів, а сам був в ролі Миколая. Діти відволіклись хоча б на цей вечір. Вони були щасливі. І я був радий бачити іскорку в їхніх очах. Вперше за багато років мою душу наповнило тепло. Я ніби відчув, що двері мого серця прикрили щільніше, і протяг припинився.
Я пройшовся по усіх палатах, куди можна було заходити і дарував посмішку усім дітям. Я знав, що багато дітей уже ніколи не вийдуть з цієї палати. Можливо, вони святкують останнє в своєму житті свято Миколая. Було важко це усвідомлювати. І страшно. Та я як ніколи відчував, що роблю щось правильно.
Через деякий час Аню виписали з лікарні. Дали інвалідність. Ми відвідували реабілітаційний центр. Промайнув цілий рік. І я знову запропонував організувати в цьому центрі свято. Знову був Миколаєм.
Згодом мені запропонували вести театральну студію для діток з центру реабілітації. Я здивувався. Де я, а де дитяча студія? Я думав, це мені не під силу. Проте я завжди приймав від життя виклики. Ця ситуація не виняток. Я погодився і займався цим кілька років.
Під Новий рік я їздив по квартирах тих дітей, які з дому не виходили. І це було ще важче, ніж в лікарні. Вони не могли рухатись, але вони боролись за своє життя. Кожен день. Попри всі негаразди.
Ці діти рятували мене і мою душу. Я відчував, що я знаходжусь на своєму місці.
Минуло понад десять років.Зараз я батько трьох дітей, актор в кіно. Я цілком і повністю реалізована людина.
Дочка виздоровіла. Хоча це далось їй не просто. Вона – розумниця, красуня і відмінниця. Я перестав працювати в нічних клубах, а ввечері приходжу до коханої дружини.. Запальничка мені не потрібна, я не курю багато років, а телефон … Телефон у мене кнопковий. І батарея у нього відмінно тримає!
Чи усвідомив би я, що живу неправильно, що мислю неправильно, якби моя дочка не захворіла на таку хворобу? Думаю, навряд. Бог посилає нам такі випробовування, щоб ми почали задаватись не питанням “За що?”, а “Для чого?”
Бо усе в цьому світі дається нам не просто так. Я вірю, що проблеми, які сипляться на нас, як кишеня. Кишеня, в яку Бог покладе стільки цукерок, скільки туди влізе.
Як ви гадаєте, усі випробування в житті даються нам не просто так?
