– Вчора до мене на ювілей прийшли й мої. Думала, ногою не ступлять навіть. Але все ж з’явилися.- ділиться з нами шістдесятирічна Валентина Степанівна.- Я про рідну доньку, її чоловіка та онуку. І знаєте, що мені принесли? Подарували торт магазинний і малюнок. Певне, онука й намалювала. Отакі презенти на ювілей. Внучка бабусю привітала. Молодчинка. А як щодо батьків? Де їхні подарунки? Дітям уже давно за тридцять. Люди дорослі. Голову на плечах ніби мають. Втім, думати ними так і не навчилися. Це внучці моїй всього п’ять. Її зрозуміти я можу. Маля справді старалося, аби бабці догодити.
Донька та зять Валентини живуть окремо від жінки. Давно працюють. Попри це живуть дуже скромно. Багато собі не дозволяють. Та й не змогли б, бо виплачують кредит.
– Я жінка теж не дурна. Усе розумію. У кого зараз проблем з грошима нема? Але невже у них кілька сотень на пристойніший подарунок не знайшлося вже? Це ж просто заради поваги. Чайник купили б. Знають, що старенький уже доживає свого віку. Чи постіль нову придбали б. У мене ще все радянське. Чи бодай крем якийсь. Я б з порожніми руками не дозволила собі прийти на ювілей. Я ж їм рідна людина.
Валентина Степанівна також багатством похизуватися не може. Живе дуже скромно. Могла б досі підпрацьовувати, але довелося вийти на пенсію. І все заради доньки. Треба було доглядати за внучкою, бо її власна мати вже вийшла з декрету. Кредит сам себе не оплатив би.
Тоді доня на коліна падала – так просила допомогти. Старенька не змогла відмовити. Потім діти віддали онуку садок, але ходить маля туди неохоче. Постійно тільки хворіє й знову бабуня йде на допомогу.
– І в лікарні з дитиною все одно сидіти мушу я. Батьки на роботі. Зайняті.- важко зітхає пані Валентина.- А далі все буде, як завжди. Нас випишуть, скажуть, що здорові. Не мине й кількох місяців, як ми знову до палати потрапимо. Та ще й сезон такий. У садку пів групи вдома сидить. Так і моя онука сходить кілька разів туди та й усе. Знову вдома разом. Втомилася я вже від цього.
Донька жінки лікарняними не зловживає. Каже, що за таке у них на роботі звільняють. Навіть історію одну розповіла. Йшлося про те, як її колегу звільнили через те, що в тієї дитина постійно хворіла. Тож Валентина і справді неабияк допомагала сім’ї своєї доньки.
Як би вони без неї жили?
– Ясна річ, що за таку допомогу грошей брати не будеш. Своїм же допомагаю. Власні ж проблеми я вирішую сама. Живу, як можу. розкошувати не доводиться. Харчуюся акційними продуктами, бо так дешевше, ну і комунальні послуги чимало забирають з мого гаманця. Куди ж без цього. Нікуди піти не можу, хоч для праці сили ще є. Але в мене на руках маленька онука. Куди я з нею?
У Валентини Степанівни є чимало коліжанок. Деякі ще працюють, а деякі вже давно на пенсії. Втім, з їхніх розповідей, жінка знає, що їм часто допомагають діти. Одній сусідці син ремонт зробив, іншій нову техніку купив, а третій поміняв вікна, двері і навіть підлогу.
– Моя квартира ремонту не бачила вже давно. І той я робила власними силами та за свій кошт. Просто змінила шпалери, постелила нові килими, пересунула трохи меблі. Воно все ще тримається, хоч і абияк. Певне і життя моє закінчиться в такому домі. Бо ремонт мені не під силу і не по кишені. А моїм друзям діти допомагають. За те, що вони за онуками доглядають, ще й якусь копійку отримують. І це від рідних дітей. У мене язик навіть не повертається у своєї такого попросити, хоча я віддаю їм усе, що маю та можу. Няням зараз он скільки платять.
Інша подруга Валентини цьогоріч їде до доньки за кордон. На відпочинок. Ось так. До того ж дитина цієї знайомої також не розкошує. Просто шукає можливості заробити й забезпечити всіх самотужки.
Ось так усі хваляться своїми чадами, а Валентина лише руками розводить та плечима знизує. Їй сказати нічого. Це скоріш її донька може безкоштовною нянею похвалитися.
І після цього всього вона ще мала совість принести на ювілей простий торт з найближчого маркету та дитячі каракулі.
– “Вітаємо бабусю”- було написано почерком моєї онуки в куточку тієї картини… Ну що ж, спасибі й на тому.
***
– Тобто без грошей я їй навіть не потрібна.- бідкається та горе-дочка, про яку нам розповідала Валентина Степанівна. – Вона взяла і образилася на подарунок. Зробила нас невдячними і безсовісними. А ми винні? У нас своя сім’я. Вона прекрасно знає, які у нас борги і як важко ми працюємо, щоб виплатити їх. Кожну копійку в банк несемо одразу. Собі у всьому відмовляємо. Ми ж їй з поваги хоч щось принесли. Вона й сама завжди вчила, що дорогий подарунок не вартий нічого. Головне – це увага та повага. От ми так і зробили. А що отримали у відповідь? Образи. І що тепер нам робити?
На чиїй стороні Ви?
Хто на Вашу думку має рацію та чому?
