У нас з дружиною лише одна донька, тому ми завжди оберігали її, мов зіницю ока. Разом будували плани на її майбутнє, обговорювали питання випускної сукні, вступу до університету…
Між нами трьома ніколи не було ніяких секретів, але коли доньці виповнилося 17 років, все різко змінилося.
Улянка стала щось від нас приховувати, поверталася пізно додому. Ми вже не знали, що й думати.
В один день донечка відкрила усі карти.
– Мамо, тату, у мене з’явився хлопець. Тепер ми житимемо разом.
Ми з дружиною спершу мовчали, бо дар мови кудись зник на кілька хвилин…
– Який іще хлопець, і де ж ви збираєтеся жити? Тобі ж лише 17 років, щойно вступила он на перший курс, – допитувався я.
– Його звати Василь. Йому 20. Ми з ним в університеті познайомилися. Я в нього закохана, тому не дозволю вам руйнувати ці почуття. А жити ми будемо тут.
– Та ми й не збираємося. Але раз ти вже така доросла, то й вирішувати свої проблеми будеш сама. Ви, звісно, можете жити разом, але не тут. Шукайте собі орендоване житло.
Ми вірили, що Уляна, зустрівшись з труднощами, полишить цю ідею спільного проживання з людиною, яку ми навіть не знали, але не так все сталося.
За кілька тижнів щаслива донька повернулася з університету і почала збирати усі свої речі у валізу:
– Ти куди? – спитала дружина.
– Ми з Васильком нарешті знайшли вихід із ситуації. Будемо жити в його матері.
Крім своїх особистих речей, вона ще й прихопила мікрохвильову піч і ноутбук.
– Усім папа! – крикнула донька на прощання.
Ми стримувати її не хотіли, бо самі розуміли, що станемо для неї ворогами. Нехай сама переконається в тому, що доросле життя – це не так легко, як видається на перший погляд.
Ми відмовилися оплачувати їй навчання і давати кошти на щоденні витрати. Ображена донька після такої нашої заяви не телефонувала нам цілий тиждень. Ми дуже хвилювалися, але сподівалися, що в Улянки все добре.
Минув місяць. Ми поверталися з дружиною з роботи, заходимо в квартиру, а там хтось вже є.
Забігли до кухні, а там наша Уляна: стоїть біля плити, вечерю для сім’ї готує. Уявіть лише наше здивування.
Вона обернулася, побачила нас і кинулася матері на шию.
– Пробачте мені, будь ласка, я без вас більше ні кроку не зроблю. Знаєте, те сімейне життя поки не для мене. Надто складно.
Виявилося, що мати Василя – та ще відьма. Постійно чіплялася до нашої доньки, а коли та нарешті вирішила повернутися додому, силоміць відібрала в неї мікрохвильову піч, мовляв це така платня за місяць проживання на її території.
Ось тобі й перше кохання, але краще один раз попектися і мати науку на все життя.
Як би ви поводилися на місці батьків Уляни?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
