Хвіртка скрипнула так, ніби її різали ножем, і на подвір’я зайшли чужі голоси — гучні, веселі, зі сміхом, від якого в мене чомусь одразу стиснулося в грудях.
— О, дивись, яка тераска! Тут мангал стане, — сказав чоловічий голос, і хтось уже шарудів пакетом, ніби це місце давно їхнє.
Я вийшла з дому в хатніх капцях, з мокрими руками — щойно мила підлогу. На порозі стояв мій Ростик. Поруч — Роксолана з дитячим візочком. За ними — ще дві машини, а з однієї вже витягували складні стільці.
Ростик навіть не зайшов привітатися, тільки махнув рукою, як до знайомої продавчині на базарі.
— Ма, ми на хвильку. Куми під’їхали, ну ти ж розумієш… Погода! — він говорив швидко, наче боявся, що я скажу «ні» ще до того, як він озвучить прохання.
Роксолана поправила на собі куртку і так уважно подивилася на мої капці, ніби оцінювала, чи варто тут ходити босими.
— Ви ж не проти, правда? — сказала вона солодким голосом. — Ми на дворі. Тільки ви за малими приглянете… Ну, ви ж бабуся.
Я мовчки глянула на свій двір. На новий паркан, за який донька з зятем возили дошки у вихідні, коли я вже не могла розігнути спину. На рівну доріжку, яку Павло власноруч викладав, стоячи на колінах у холодній землі. На яблуню, яку ми з Русланою відмивали від лишайника, поки я плакала не голосом — тільки ковтала повітря і терла щіткою, бо мама так любила, коли вона цвіте.
— На хвильку, — повторив Ростик і ступив уперед, ніби вже переступив межу.
Я зробила крок назад і не відчинила двері ширше.
І в той момент — дивно — я згадала не маму, не ремонт, не похорон. Я згадала, як восени стояла тут із пилкою, а руки тремтіли так, що я боялася впустити лезо на ногу.
Тоді я дзвонила Ростикові, голос у мене був рівний, щоб не просити занадто.
— Сину, приїдь хоч на годину. Гілля сухе треба спиляти. Я сама не витягну…
У слухавці було чути телевізор. Він навіть не вимкнув звук.
— Ма, ну яка мені з тієї дачі користь? — сказав він так, ніби говорив про стару шафу, яку я сама захотіла тягти на п’ятий поверх. — Ти захотіла — ти й роби.
— Я ж не прошу щось велике… хоч би приїхав…
— Я зайнятий, все.
Потім телефон замовк. А за кілька хвилин подзвонила Роксолана — не «як ви», не «чим допомогти», а одразу руба.
— Ви чого Ростикові дзвоните? — її голос був гострий, як дріт. — Ви знову гроші хочете? У нас дитина маленька, ви що, не розумієте?
Я тоді сіла на стілець біля печі — маминої, старої, закіптюженої — і дивилася на свої долоні. Вони були в смолі, у подряпинах.
— Я попросила тільки тисячку, — тихо сказала я. — На цвяхи й дошки. Паркан же падає…
— Для нас тисячка — це великі гроші, — відрізала вона. — Не тисніть на нього.
Не тисніть. Наче я чужа. Наче я не та, що ночами сиділа біля його ліжечка, коли у нього був кашель, і не та, що відкладала собі на чоботи, щоб купити йому кросівки.
А через тиждень я побачила в соцмережах, як Роксолана фотографує блискучий айфон під ялинкою. Потім — сторіс із Буковеля: сніг, глінтвейн, музика. Ростик на фото усміхається так широко, ніби в нього немає жодних «великих витрат».
Я не написала жодного коментаря. Просто закрила телефон. Пішла надвір і далі тягла сухі гілки — по одній, маленькими кроками.
Руслана з Павлом приїжджали без красивих слів. У суботу — і в неділю теж, якщо треба. Павло мовчки ставив вікна, знімав старі лиштви, тягнув кабель під інтернет.
— Мамо, ви тільки не лізьте на драбину, добре? — казала Руслана і клала мені в руки чай, ніби це найважливіше завдання в світі.
Вони не рахували. Не нагадували. Просто робили.
Коли ремонт майже закінчився, я вирішила: переїду сюди. А свою двокімнатну на Сихові здам — хай хоч щось буде в запасі. Знайшлася хороша сім’я: культурні, тихі, з дитиною-школярем. Принесли капці в пакетчику, зняли взуття на порозі, перші за весь час люди, які подивилися на мене не як на «ресурс».
Я влаштувала новосілля. Не банкет, просто по-людськи: салати, пиріг, свати, кілька сусідів. Відчинила вікна, щоб у хаті було свіже. Поставила на стіл мамину скатертину — випрану, випрасувану, і від того вона стала ніби молодшою.
Ростик не приїхав. Навіть не написав.
Я не влаштовувала сцен. Поставила на полицю ще одну чашку — і так само тихо прибрала її назад.
А от за два тижні він згадав, де знаходиться цей будинок.
Подзвонив у суботу зранку. Голос такий самий швидкий, з тією самою інтонацією, як коли він колись просив у мене гроші на «терміново».
— Ма, така погода! Ми з друзями хочемо приїхати. Шашлики зробимо. Кумів запросимо. Ти ж дома? — пауза. — Поняньчиш малих, поки ми м’ясо посмажимо?
Я дивилася у вікно на рівний двір, на нові дошки паркану, на чисту лавку. І мені раптом стало дуже ясно, як вони це бачать: не як дім. Як локацію. Як фон для їхнього свята. А я — як безкоштовна послуга: «бабуся».
— Ні, — сказала я.
Він ніби не почув.
— Та ми на вулиці будемо! Не в хаті! Ти ж просто… ну… наглянеш.
Я повільно витерла руки рушником і поклала його на стілець. Спокійно, без метушні. Як роблять люди, які вже не готові бігти на чужий свист.
— Я зайнята, сину, — відповіла я. — І вдома я зараз — у себе. Не в “вашому місці для шашликів”.
— Ма, ти що, серйозно? — голос у нього зірвався. — Та ми ж сім’я!
— Сім’я, — повторила я так само рівно. — А коли я просила приїхати й допомогти — ти був зайнятий. Коли треба було дошки — у вас була дитина. А коли шашлики — то одразу “сім’я”.
На тому кінці дроту стало тихо. Я чула, як хтось поруч із ним щось сказав — мабуть, Роксолана. Він прикрив слухавку, але не до кінця, і її голос проліз крізь шурхіт:
— Скажи їй, хай не починає…
Ростик знову заговорив, уже холодніше:
— Я зрозумів. Добре. Не треба.
І скинув.
Тиждень — жодного дзвінка. Жодного «як ти». Ні слова. Тиша така, як після того, як у хаті гасне світло, і ти стоїш посеред кімнати, не знаючи, де свічки.
А сьогодні він приїхав сам. Отак, з двома машинами, з кумами, зі стільцями, з мангалом у багажнику. І зараз дивився на мене так, ніби я зобов’язана відступити з порога.
— Ма, ну що ти стоїш? — він усміхнувся натягнуто. — Ми ж попереджали.
Я перевела погляд на Роксолану. Вона вже розгортала плед, ніби я погодилась. Її донька тягнулася ручками до мого рукава, а Роксолана не дивилася на дитину — дивилася, де буде зручніше поставити столик.
Я вийшла на ґанок. Повільно, так, щоб вони всі це побачили. Узимку я мріяла лише про тепло в хаті — і зробила його. Тепер мені хотілося іншого тепла: щоб на мене не заходили, як на територію.
Я підійшла до хвіртки, взялася за холодний метал засуву й відчинила її навстіж.
— Ви ж хотіли на природу? — сказала я, не підвищуючи голосу. — Он там за поворотом є галявина. Там і мангал, і музика — все поміститься.
Ростик кліпнув, ніби не розумів, що відбувається. Один з «кумів» кашлянув і відвів очі. Роксолана стиснула губи — так, що вони стали тонкою лінією.
— Ма… ти нас виганяєш? — нарешті видавив Ростик.
Я не відповіла. Я просто стояла біля відкритої хвіртки, тримаючи її рукою.
Першим рушив той кум — швидко зібрав стільці назад у машину. Потім інші, незручно, без сміху, без «ой, та ладно». Роксолана рвучко штовхнула візок, колесо вдарилося об камінчик і дзенькнуло так голосно, що мені аж у скронях віддало.
Ростик затримався останнім. Він дивився на мій поріг — на новий, рівний, чистий — так, ніби бачив його вперше.
Потім мовчки переступив назад через хвіртку.
Я закрила її. Засув клацнув коротко й твердо.
І тільки тоді пішла в дім — зняла капці біля порога, обережно поставила їх рівно й запалила на підвіконні маленьку лампу, яку Павло прикрутив мені в перший же день, коли тут ще пахло сирістю й димом від старої печі.
