Як тільки я забігла до лікарняної палати і побачила свого Святка – мало не зомліла. Заплакана і налякана дитина скрутилася клубочком на великому лікарняному ліжку і чекала, коли ж до нього нарешті хтось навідається…
Я картала себе за те, що не приїхала раніше… Хто ж знав, що моя Маринка така дурепа?!
Та про все по порядку…
Моя донька живе в місті. Втекла з села при першій нагоді. Завжди мріяла вирватися з провінції.
Я залишилася в селі – у нас тут господарство, все пропало б без мого нагляду.
Моя Маринка непогано облаштувалася у столиці. Спершу працювала в супермаркеті, а потім зустріла свого майбутнього чоловіка, завагітніла і стала домогосподаркою.
В гості я навідувалася частенько. Маленький Святославчик мене дуже любить, завжди запитує:
– Бабусю, чому ти з нами не живеш? Я так тебе люблю, залишайся тут.
Як йому виповнилося 4, Маринка народила іще доньку.
Хотіла б і її побачити якнайшвидше, та от прихворіла трохи… Мушу відлежуватися – лікар суворо наказав себе берегти.
Кілька днів тому мала якесь дуже погане передчуття, серце підказувало мені, що в моїх найдорожчих трапилося щось погане.
Телефоную доньці, питаю:
– У вас там все гаразд? Як Святко, Соломійка як – здоровенька?
А вона мені так спокійно каже:
– Та ніби все добре. От тільки сина до лікарні поклали. З велосипеда впав, ногу порізав. Наклали шви, та й залишили на кілька днів в палаті.
– Як? Що ти таке кажеш?
– Та нічого з ним не станеться. Я залишила пару гривень медсестрі – вона його догляне. А за кілька днів чоловік його забере. Мені зараз не до лікарень. В Соломії зуби ріжуться.
Я не могла повірити в те, що моя донька верзе такі дурниці. Хіба ж нормальна матір кине напризволяще свою 5-ти річну дитину в лікарні?
Вскочила з ліжка, забула про всі свої болячки і мерщій кинулася до автобусної зупинки – ще встигаю на останній автобус до міста.
До лікарні мчала так, ніби мені не 60 з лишком, а 25.
Ледь впросила медсестру, щоб та пропустила мене до онука. Дорогою вона розповіла мені, що до малого так ніхто й не прийшов ні разу. Інші хлопчаки з палати його постійно ображають, розливають компот на ліжко та одяг. Святослав постійно ходить в мокрому, тому й шви на ніжці ніяк загоїтися не можуть.
Я не могла стримати сліз, коли побачила свого внучка. Дитину до смерті перелякали, а батьки просто про нього забули.
– Бабусю, ти приїхала?
– Так, сонечко. Я тут. Не бійся. Тебе більше ніхто не образить – я тобі обіцяю.
Я сиділа щодня біля його ліжечка, от дитина й почала помаленьку одужувати.
Кричала на доньку так, що мало голос не зірвала. Ніби, дійшло… Вона довго ридала і просила в Святославчика пробачення.
Добре, що моє серце тоді відчуло, як малий потребує особливої бабусиної любові. Хто зна, що було б?
Іноді для того, щоб людині стало краще, треба подарувати їй бодай крихту своєї любові. Будь-яка жива істота потребує уваги, опіки і захисту, а тим паче діти. Нема нічого важливішого, ніж їхня безпека і комфорт. Шкода, що батьки часто про це забувають, вважаючи, що можуть купити дитячу любов і прихильність.
Що б ви сказали матері Святослава?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Поділіться з друзями
