– Другого места не нашли? Могила ваша тут мешает, закопайте его подальше – кричала одна з жінок під час похорону Героя.

Вінок ще не встиг осісти на мокрій землі, як хтось різко грюкнув хвірткою кладовища так, ніби це не похорон, а базарний день. Ми тільки-но відійшли на кілька кроків від свіжої могили — і в тишу, де ще стояв шепіт молитви, вліз чужий крик.

Таня стояла біля хреста, не витираючи сліз — просто не встигала. Її пальці тримали край чорної хустки так міцно, що кісточки побіліли. П’ятирічна Аліса притулилась до маминої спідниці й дивилась на землю, ніби там могла побачити тата.

— Ей! — пролунало з боку стежки. — Ви що, зовсім…?

Дві жінки, обидві років за шістдесят, у темних пальтах, ішли впевнено, як до себе додому. Одна тримала сумку, друга — зім’яту хустинку в кулаці. Вони не дивилися ні на хрест, ні на священника, ні на людей — вони дивилися прямо на Таню, як на винну.

— Іншого місця не знайшли? — перша зупинилась так близько, що Таня автоматично прикрила собою дитину. — Тут могила заважає. Хай його далі закопають.

У натовпі хтось здригнувся — ніби від холодної води. Я відчула, як у мене під пальцями затремтіла ручка Аліси: дитина злякалась крику, але не заплакала. Вона просто міцніше втиснулась у маму.

Таня повернула голову повільно. Ніби не вірила, що це відбувається насправді.

— Перепрошую… що? — голос у неї був захриплий після плачу. — Ви щойно сказали… “закопати далі”?

— А що такого? — друга підхопила, махнувши рукою в бік прапора на могилі. — Оце ваше… полотнище… і хрест. Мені воно закриває вид на будинок. Там мої внуки живуть. Я до них ближче переїхала, щоб їх бачити, а не оце… дивитись!

Таня ковтнула повітря так, ніби їй стало мало кисню.

— Звідки ви переїхали? — спитала тихо, але чітко.

— Яка тобі різниця? — різко. — Приберіть це. Я сказала.

Від тих слів у людей навколо ніби розірвалась нитка терпіння. Хтось ступив уперед, хтось заговорив одночасно, хтось підняв руку, наче просив тиші.

— Жінко, ви зараз де стоїте? — сказав чоловік із сивими скронями, що допомагав нести домовину. Він говорив рівно, але в голосі було таке, що змушувало мовчати. — Це похорон. Ви чуєте? Похорон.

— Мені все одно! — та, з сумкою, підвищила голос. — Мені тут жити! Я хочу бачити своїх внуків, а не ці…

Вона не договорила — її перекрив інший голос, жіночий, різкий:

— Ви маєте совість? Це герой, він загинув!

Таня не кричала. Вона просто стояла й дивилась на них так, ніби її серце зараз опуститься в ту саму яму, що її щойно засипали землею. Вона стиснула долоню доньки — так, що Аліса нарешті підняла очі. І подивилась на цих жінок, довго, уважно, по-дорослому.

— Мам… — тихо прошепотіла вона. — То вони на тата сердяться?

Таня не відповіла. Не змогла. Вона притиснула дівчинку до себе й тільки тоді з її грудей вирвався звук — не плач, не крик, а якийсь зламаний видих.

Люди почали відтискати двох “панянок” назад до воріт. Хтось говорив “йдіть звідси”, хтось — “замовкніть”, хтось — “вам не соромно”. А вони виривались і сипали словами навздогін, як камінням.

— Ще побачите! — кинула та, що з хустинкою. — Не буде тут цього всього!

Хвіртка знову грюкнула. Повітря ніби повернулось, але вже було іншим — важчим, гірким.

Таня опустилась на лавку біля могили й притиснула долоню до грудей, наче там щось виривалось назовні.

— Він же… — сказала вона майже пошепки. — Він же… щоб вони теж жили. Щоб їхні внуки жили. Хіба… хіба він заслужив, щоб так?

Її обступили. Хтось подав води. Хтось погладив по плечу. Я стояла поруч і раптом зрозуміла, що не маю жодного слова, яке не звучало б порожньо. Тож я просто взяла Таню за руку. Вона була крижана.

Ми поїхали з кладовища вже під вечір. Дорога додому тягнулась, як нитка, яку не можеш обірвати, хоч пальці вже в кров. Таня мовчала. Аліса заснула в машині, зім’явши в кулачку маленьку стрічку з вінка — хтось дав їй, щоб “татові передати”.

Вночі Таня не спала. Я бачила: світло в кухні то вмикалось, то гасло. Раз вона вийшла на балкон і довго стояла там, ніби слухала тишу.

А вранці вона сказала коротко:

— Поїхали.

Ми йшли кладовищною алеєю швидко. Було ще прохолодно, трава блищала росою. Я подумала, що, може, сьогодні буде легше — хоча б без криків.

Та легше не стало.

Здалеку я побачила, що біля Вітиного хреста щось не так: не той порядок ліній, не та “картинка” в очах. Ми підійшли ближче — і Таня зупинилась так різко, ніби її вдарили.

Квіти лежали розкидані по землі, вінки були перевернуті, стрічки зім’яті й втоптані в глину. Біля хреста чорніла обгоріла тканина — прапор, учора ще чистий, натягнутий і рівний, тепер злипся, як попіл, і пахнув паленим.

Таня не впала на коліна. Не закричала. Вона просто зробила крок — один, другий — і повільно підняла з землі обгорілий край тканини. Він розсипався їй між пальцями.

Аліса, що йшла поруч, раптом сіпнулась і сховалась за мою спину.

— Це… це хто зробив? — прошепотіла вона, не відриваючи очей від чорної плями.

Таня не відповіла й цього разу. Вона опустилася навпочіпки і почала збирати квіти — по одній. Не змахуючи землю, не поправляючи пелюстки, просто піднімала й складала на місце, як складають розкидані дитячі іграшки після чужої злості.

Я теж нахилилась. Наші пальці торкались холодних стебел, мокрої стрічки, глини. Тиша була така, що чути було, як десь далеко стукає дятел по дереву.

Таня раптом дістала телефон. Руки в неї не тремтіли. Вона навела камеру на спалений прапор, на втоптані вінки, на сліди біля могили — і зробила кілька фото. Потім набрала номер.

— Алло, — сказала спокійно. — Це поліція? Я хочу написати заяву. Так. На наругу над могилою військового. Адресу записуйте.

Вона назвала все чітко, без пауз. Поклала слухавку. Озирнулась на мене — очі сухі, але в них було щось металеве, незнайоме.

Потім Таня зняла з шиї свою чорну хустку. Обережно розстелила її на землі й почала складати на неї обгорілі шматки прапора — як збирають щось дуже важливе, що не можна залишити в багнюці.

Аліса вийшла з-за моєї спини й зробила крок до могили. Вона довго дивилась, потім підняла з землі одну маленьку ромашку, всю в землі. Обтерла об рукав светрика — старанно, серйозно — і поклала біля хреста.

Таня підвелася. Підняла хустку з попелом, притиснула до грудей — не як річ, а як когось живого. І, не оглядаючись на нас, повільно пішла до виходу.

А на порозі кладовища вона зупинилась, витерла долонею бруд із пальців об край пальта й натиснула на хвіртку так тихо, що вона навіть не скрипнула.

D