Коли я повернувся з роботи того вечора, то зустрів дружину у вітальні. Галина сервірувала стіл, накладала на нього смачну вечерю. Я довго мовчав. Обдумував кожне слово, яке збирався сказати. Коли ми сіли, я повільно почав.
– Нам потрібно розлучитися.
Галина продовжувала спокійно жувати страву. Вона навіть не глянула на мене. Тільки запитала:
– Чому?
А й не знав, що їй на це відповісти. Точніше знав, але не міг.
Я вже давно кохав іншу жінку. Проводив з нею багато часу та планував спільне майбутнє. Дружині сказати ніяк не наважувався. Мені було її шкода. Але й далі так тривати не могло.
Зібравши сили у кулак, я все пояснив Галині. Вона залишалася незворушною. Часом це навіть лякало.
Наступного вечора, повернувшись додому, я побачив жінку все у тій же вітальні. Але цього разу не було столу з пишною вечерею. Дружина щось набирала на клавіатурі ноутбука. Я був надто втомлений та й, правду кажучи, не бажав відривати її від справ. Тому просто сходив у душ і завалився у ліжко.
Вранці Галина прийшла до мене з аркушем у руках. Напевне, це була та писанина, якою вона займалася вчора.
Жінка заявила, що погоджується з пропозицією розлучитися, але має декілька умов. Я вирішив вислухати її.
Галина просила відтермінувати подачу заяви до РАЦСу. Просила дати їй місяць. Всього один місяць. Але прожити ми його мали, як у старі добрі часи, коли ще були міцною та люблячою парою. Спочатку я подумав, що це якась нісенітниця, але дружина все аргументувала. Вона наполягала на необхідності такого маскараду, бо новина про розлучення могла сильно вдарити по синові. А в нього через місяць вступні іспити. Для чого псувати хлопчині майбутнє?
Я погодився.
Була і друга умова. Галина пригадала мені, як я після весілля носив її на руках. Був молодий і до нестями закоханий. зараз жінка прагнула того ж. Хотіла, аби я щовечора носив її з вітальні у спальню. Не знаю, що це могло їй дати, але я погодився.
Коли я спробував виконати друге побажання, то з першого разу вийшло доволі незграбно. Я геть нічого не відчував до Галини більше. Я навіть ночі з нею не проводив. І це знову ж таки підтверджувало мої серйозні наміри розійтися з нею.
Коли син помічав ці сцени, то щиро з того радів.
– Тато маму на руках носить. Оце дивина!- сміявся він.
А Галина мені постійно нагадувала:
– Не кажи синові про розлучення… Поки що.
У відповідь я просто кивав.
Для нашого сина це були приємні спогади. Я завжди носив Галину на руках, доки всередині мене не згасли вогні вірності. А зараз… Мені хотілося робити це все частіше та частіше, щоб помічати щасливе обличчя сина.
Я опустив Галину біля вхідних дверей, попрощався із сином і поїхав в офіс.
А ввечері знову ніс дружину до її кімнати.
Я ніколи не помічав, як ніжно вона обвивала свої руки навколо моєї шиї, яким поглядом дивилася на мене і як лагідно починала розмову. Усе було, як тоді, у день нашого весілля.
Щось затремтіло всередині мене.
Коли настав останній день відведеного нам місяця, я вже не міг стримуватися. Я тримав Галину і не хотів нікуди відпускати. Упродовж тридцяти днів я постійно тікав з дому якнайшвидше, щоб бува, не натрапити на щось, що змусить мене залишитися. А того дня все довкола ніби хотіло залишити мене у сім’ї.
Я підніс Галину до дверей, попрощався і хутко втік на роботу.
Вистрибнувши з машини, я навіть забув зачинити дверцята. Мені постійно здавалося, що ось ще хоча б одна мить і я точно передумаю. Я не міг дозволити, щоб щось змусило мене залишитися. Я ж зробив свій вибір.
Двері кабінету мені відчинила Вероніка. Та сама жінка, заради якої я хотів покинути власну сім’ю. Та, у якій я на деякий час знайшов усе те, що було в Галині до нашого весілля.
– Вероніко, – почав було я,- я більше не хочу розлучатися.
Я все ж таки наважився… Наважився визнати, що мені з Галиною просто не вистачало теплих, дотиків, романтики. Той місяць ніби повернув нам юність, а разом із нею безтурботне кохання одне до одного.
Вероніка не вірила в почуте. Вона довго дивилася мені у вічі, ніби чекала, що я почну все заперечувати. А збагнувши, що сказане не було жартом, дівчина дала мені ляпаса, вибігла з приміщення і почала заливатися слізьми.
Ввечері дорогою додому я заїхав у квітковий магазин. Замовив найбільший та найдорожчий букет для своєї дружини. А коли продавчиня запитала, що їй на ньому написати, то я сказав:
– Я носитиму тебе на руках, доки ми залишатимемося живими.
Коли я приїхав додому, то хутко піднявся сходами до нашої спальні. Я хотів якнайшвидше вручити дружині квіти і повідомити, що більше ніколи її не покину.
На моєму обличчі розцвітала посмішка, яка зникла одразу ж, коли я тільки відчинив двері кімнати.
Галина лежала на ліжку. Вона була мертва.
Увесь цей час моя дружина боролася з важким недугом. Знала, що їй залишалося дуже мало. Один місяць. Саме той, який вона виділила для нас обох. Я ніколи не помічав ознак, бо дуже віддалився від коханої. Я був зайнятий Веронікою, доки моя Галинка залишилася віч-на-віч з невидимим ворогом. Жінка не могла допустити, щоб після її смерті син залишився один та ще й з думкою про зрадливого батька.
Зараз у його очах я був найбільш вірним та люблячим чоловіком на світі.
Можливо, колись я зможу пережити біль від утрати дорогої мені людини. Ймовірно, відкрию серце для нової жінки, але це точно буде не Вероніка. Та й трапиться таке не скоро.
А поки, хоч занадто пізно, але я усвідомив одну істину: ніщо у світі не має такого значення, як дорогі серцю люди. Любов не зникає. Вона має здатність потроху гаснути, якщо ніхто не підтримуватиме той вогник. Тому не женіться за ілюзорним майном і недосяжною кар’єрою, не шукайте кращих, а відбудовуйте старе. Не лінуйтеся докласти зусиль і зробити свої відносини знову такими, як у ті далекі часи вашого знайомства.
Дійте, доки ще не занадто пізно!
Скільки Ви років у шлюбі?
Як долали кризу у стосунках?
Що допомагало в такі миті найбільше?
