То був пізній дзвінок у двері. Саме такий, що збиває з пантелику. Тому жінка насторожилась. І, підійшовши до дверей, майже пошепки запитала.
– Хто це?
– Це Петро.
– Петре, ти? Чого так пізно? Що сталося?
Коли двері відчинилися з-за них визирнув сусід Ліди. Він був найкращим другом та однокласником її сина.
– Тьотю Лідо, не маєте часом кусочок хліба? Я зі зміни пізно повернувся. Уже все зачинено, а вдома ні одного сухарика.
– Ой, ну що ти, звичайно є. Заходь швиденько. Я тебе зараз погодую. Наварила тут всього, а син з невісткою до сватів поїхали. Вернуться аж через три дні.
– Та ні, пізно вже. Та й незручно якось.
– Що ти, як чужий. Заходь.
Жінка запросила сусіда в дім. Взялася хутко накривати на стіл. Розігріла борщу, нарізала свіжого хліба і навіть пляшечку виставила.
– Женитися тобі треба, Петре.- замислено мовила господиня.
Чоловік жадібно проковтував їжу і тільки поглядав на Ліду.
– От, як тільки знайду таке жінку, як ваша невістка, то одразу женюся.
– Ти вибач, але я давно вже хотіла поговорити про тему сватання. Ти ж у нас такий видний наречений: робота є, гроші є, квартира при тобі, машина – чого ще? Та ззовні привабливий і характер поблажливий ніби. Що ж ти так.. Не любиш нікого?
– Люблю, тьотю Лідо, люблю. Та й так, що, здається, більше нікого так не покохаю.
– Ану розповідай, хто вона.
Після кількох чарок Петро розслабився і почав розповідати все, як є.
Петро та Олексій (син сусідки Ліди) дружили із самого дитинства. Ходили в одну школу, товаришували. Навіть ззовні були схожі настільки, що часом батько Олексія жартував:”Якби не знав, що Петро сусідський, то думав би, що то ще один мій син”. Це тільки загартовувало дружбу юнаків.
Разом і до армії пішли. Поїхали далеко від дому й постійно трималися пліч-о-пліч. Так і безпечніше було, і спокійніше. Так провели два роки.
Потім обидва влаштувалися на фірму з видобування нафти. Почали на власний хліб самотужки заробляти. За цей час померла мати Петра. Батька у нього не було. Тож юнак залишився сам. Повертатися йому в рідне місто не було сенсу. А ось Олексій після служби одразу додому чкурнув.
Не минуло й кількох місяців, як останній зустрів дівчину. Так у Ліди з’явилася потенційна невістка.
Повертатися на роботу Олексій більше не хотів. Так і планував залишатися у батьківському дому. Не купився навіть на вмовляння Петра. Останній переконував друга, що там є робота і житло, а вдома нічого доброго не знайдеш. А гроші брати звідкись треба.
– Зате вдома є Юля. Я залишаюся з нею.
Тож у відповідь на прохання Петро отримав запрошення на весілля.
Що вже вдієш?
Але юнак так і не міг збагнути, чому те кохання так голову другові знесло. Ну дівчина і дівчина. Таких багато. Міг би знайти якусь і там, де працював. Світ такий великий.
Через пів року Петро повертався до рідного міста. На душі було порожнього. Його там ніхто не чекав. Ну хіба що друг та його сім’я. А хотілося б власну побачити…
Прибув молодик напередодні весілля. Купив подарунок. Прихопив букет.
– Петре, сідай до машини! Їдемо по наречену!- кричав йому задоволений Олексій.
– Ви їдьте, а я вже біля РАЦСу почекаю.
Так він і стояв біля входу. Топтався на місці. Проводив поглядом щасливі пари. Мнув у руках букет.
І ось нарешті і його весільний кортеж прибув.
Звідти вийшли молодята.
Сказати, що Петро втратив дар мови – не сказати нічого. Він просто не міг відірвати погляду від тендітної і неймовірно красивої дівчини навпроти. Його ніби струмом вдарило – тіло відмовлялося слухатись господаря.
Цілу ніч юнак веселився: співав, танцював, жартував, куштував смачнючі страви, підморгував іншим дівчатам. Але бачив тільки її одну. Зараз він уже погано пам’ятає те весілля. Зате її прекрасний образ назавжди залишився у нього перед очима. Жаль тільки, що тією дівчиною була Юля. Дружина його найкращого друга.
Відтоді минуло аж 8 років. Петро давно переїхав до рідного міста. Жив у материній квартирі, й надалі залишаючись сусідом Олексія. Кілька років тому чоловік потрапив у ДТП, після якого вже не зміг повернутися до колишньої роботи. Довелося шукати нову, ближче до власного дому.
Став навіть хресним батьком для дітей Олексія. Допомагав сім’ї знайомого, як міг.
Стільки всього залишилося позаду, але з його голови все ніяк не виходила Юля. Нарешті Петро зрозумів, наскільки сильним може бути кохання.
Тепер друзі часто запитували, коли ж він женитися надумає, а той тільки жартома кидав:
– От як тільки знайду таку, як Олексієва Юля, тоді й женюся.
– А такої більше ніде немає.- сміявся у відповідь Олексій.
Сама ж Юля тільки понуро опускала погляд. Напевне, вже давно все зрозуміла.
– Дякую вам, тьотю Лідо.- сусід нарешті підвівся з-за столу.
– Та немає за що. Ти до нас частіше заходь.
– Обов’язково.
Жінка зачинила двері за хлопцем і похитала головою. Такий молодик славний пропадає. Її шибайголові таке щастя трапилося. Юля ж і красива, і розумна, і вихована. А петрові все не щастить. Де ж і йому таку знайти?
А Вам доводилося чути ще якісь історії про втаємничене кохання?
Яку пораду Ви могли б дати Петрові?
