Галина повірити не могла своїм вухам. Двадцять років прожила зі своїм Михасем, а тут…
Подруга Галини, Люба проговорилась, що чоловік зраджує їй. Що звати коханку Орисею теж сказала. Ну не могла вона збрехати..Отже, таки правда.
– Михасю, не обманюй мене. Скажи, це правда про Орисю? – спитала прямо дружина, коли чоловік повернувся з роботи.
– Галю, я давно уже хотів обі це сказати, та все ніяк не наважувався. Раз такі справи,ти уже все знаєш, то й пояснювати нічого не потрібно. Я зберу речі і піду..
– Швидко ж ти зібрався! А банки з соліннями на дачі хто носитиме? Поїхали, поперевозимо усе, допоможеш мені! – сказала дружина.
А у самої земля з-під ніг. Як це так можливо? Чоловік її, сьогодні з нею в одному ліжку спав, а завтра воно буде пусте.
Та вона повинна бути сильною, зібралась силами і поїхала з Михайлом на дачу. Там вони з чоловіком провели не одну сотню вихідних за домашніми справами. За усім дивитись потрібно було.
Поки Галина складала банки, Михайло взявся за лопату. Почав перекопувати город. “Дочка з дружиною з цією роботою не впораються” – подумав.
Чоловіка совість мучила..Та що він міг діяти? він любив усіх: і Галину, і дочку їхню Софію, і Орисю. А вибрати когось одного не міг. Орися нічого б не сказала на те, що він з дружиною живе і до неї ходить. Та Галина нізащо на світі на таке не погодилась би.
Вона ж горда! Затята! Енергії у неї завжди купа! За всю роботу береться – і вона аж кипить!
А Орися – її протилежність: некваплива, спокійна.
Галина докладала закрутки, вийшла, побачила чоловіка за роботою та й сама почала поратись. Цього року яблуні рясно вродили – яблука зібрати потрібно! А завезти їх додому за один захід не вдасться, потрібно ще завтра буде їхати.
– Мішо, а ти пам’ятаєш, що двері на балконі мав відремонтувати? – нагадала дружина, поки вони їхали назад додому.
– Поки ти ще не пішов, ось глянь, помилуйся – сказала Галина, коли вони вже були у квартирі. Жінка показала чоловіку ванну кімнату, яка виглядала жалюгідно: плитка відвалювалась, на ванні наліт – а нова плитка ще з весни чекає, щоб ти зайнявся ремонтом.
Наступного ранку Михайло взявся ставити плитку у ванні. Галина прокинулась, пішла йому допомагати. Працювали мовчки, але злагоджено. Вже навчились за стільки то років!
Галина роздумувала, що ж тепер далі? Чоловік піде до якоїсь чужої жінки, вони з дочкою залишаться удвох. Квартиру, звісно, ділити не будуть. Вона дісталась жінці ще від бабусі. Михайло нічого до неї не має.
Ремонт зайняв цілий тиждень. Михайло жив поки з дружиною, але спав у кімнаті доньки.
Одного дня жінка стояла на кухні за плитою і картала себе:
“От навіщо я його минулого року самого у санаторій відправила! Адже там він з тією Орисею і познайомився! Чомусь досі тримаю його біля себе, а навіщо? Роботи йому задаю, борщі варю, а для чого?
Ввечері так і сказала чоловікові. Якщо він усе вирішив, то нехай іде, вона його відпускає. Досить себе мучити. Їй від цього ще гірше.
Поки Михайло збирав речі, Галина пішла гуляти осіннім парком
“От і в моїй душі тепер осінь – думала – та певно весна вже не настане. Як же я тепер без свого Михайлика? Я ж навіть подумати не могла! Плани собі будувала..А я..Я більше в його плани не входжу..”
Сльози текли по щоках жінки.
Повернулась додому, а там тиша. Квартира порожньою стала без Михася. Не роздяглась, не роззулась – впала на підлогу біля дивана і вже несила була вставати. Груди її розривало. Взяла телефон в руки:
– Любо, приходь до мене. Тяжко мені..- тільки і сказала подрузі.
Люба примчалась з тортом і пляшкою червоного напівсолодкого.
– Відкривай пляшку, ріж торт. Будемо горе заливати і думати, що робити далі – говорила подруга.
Галині стало трохи легше після розмови з Любою. Та підтримувала її як могла. Жінки допивали вино, як почули стукіт у двері. Люба пішла їх відчиняти. На порозі стояв Михайло.
– Що треба?
– Поговорити – відповів чоловік – А у вас я бачу вечір у самому розпалі..Галинко, підійди на хвилинку.
Пішли двоє у кімнату.
– Галю, загалом, я поговорив з Орисею. Не готова вона разом зі мною жити. Простір їй потрібен. Та й не тільки у цьому справа. Погано мені без тебе і доньки.Я зрозумів, що не зможу так. Люблю вас дуже. Пробач мені. Ти не заперечуватимеш, якщо я залишусь?
Галина хотіла заперечити, але подивилась у ці бездонні очі і не змогла. Не змогла стерти двадцять років подружнього життя. Посміхнулась і обійняла чоловіка.
Як ви вважаєте, Галина зробила вірний вибір? Чи вчинили б ви по-іншому?
