Я обожнювала свою свекруху. У нас були чудові стосунки. Хоча подруги не рідко заздрили мені:
– Вона просто не живе разом з вами! Ти б тоді не так щебетала! – казала Іра.
Я тоді була вагітна третьою дитиною. Чекала на донечку і думала, що було добре, якби свекруха допомогла мені з нею. Адже попередніх двох синів ми вибавили разом. І по дому мені легше було і трохи був час поспати.
Вона звикла до життя в селі. Хоча коли її діти виїхали в місто, то одразу стали пропонувати переїхати до них. Алла Борисівна вже була на пенсії, але все ще підпрацьовувала бухгалтером.
– Люблю я село, свою господарку, природу, тут всі мої друзі. І внуки зможуть влітку приїхати на канікули – аргументувала вона. – У місті зовсім не таке життя, дорого все.
– Мамочко, ну що ж ви. У нас вам сподобається, ввечері можна в театр піти, на виставки різні, і внуки завжди будуть поруч. – казала я.
І свекруха лиш чемно кивала. Їй нелегко розпрощатися із налагодженим побутом у маленькому селі.
Вона була дуже щиросердечною. При першій нашій зустрічі вона міцно обняла мене і заплакала.
– Нарешті у мене донечка з’явилась!
І я одразу прикипіла до свекрухи. Моя мама рано померла, напевно я тому так хотіла ще хоча б трохи жіночої любові й поради. Після весілля я часто приїжджала до неї в село. Купалася в річці, збирала у лісі ягоди й гриби, допомагала з господарством. Щодня повторювала як добре тут жити.
А взимку я молила її переїхати до нас. Туалет на вулиці, постійно треба палити в хаті, а коли прокидаєшся зранку, то холод пронизує до самих кісток. Нестерпні відчуття, та Алла Борисівна лиш сміялася з мене.
І от, я народила донечку. Тільки тоді вона таки наважилась продати будинок і переїхати ближче до нас. За ті гроші, її заощадження і трохи грошей від нас вдалося купити однокімнатну квартиру у сусідньому будинку.
Спочатку вона радо допомагала мені з дітьми. Старших забирала зі школи й водила їх на гуртки. У мене з’являвся час на подруг та манікюр. Ми кілька разів зводили її у театр, музей, зоопарк і їй сподобалось.
Я навчила її користуватися інтернетом, показала всі найближчі магазини й базари. Потім у неї зявилися нові знайомі, вона навіть подруг завела.
А потім ситуація змінювалась. Все частіше свекруха казала, що має справи. То вона на виставку іде, то записалась на хор, то влаштувалась у газетний кіоск, бо її пенсії не вистачає на дозвілля.
– Доню, ти не ображайся, я сьогодні вам не зможу допомогти – пояснювала телефоном Алла Борисівна.
А наступного дня хвалилася як їй сподобалось “Лебедине озеро”, яка там неймовірна музика. Вона справді раділа, що у місті перед нею відкрилися нові можливості.
Я не могла повірити в це. Невже свекруха більше не допомагатиме нам? Вона так захопливо розповідала про плани на літо, хотіла назбирати на відпочинок у Єгипті, купувала собі новий одяг.
– А як же ваші онуки? – поцікавилась я.
– Ну я вже все продумала. Зранку до школи їх може возити син, а на гуртки не так складно завести їх поки мала спить. Ну і я десь там допомагатиму при нагоді.
Коханий повернувся з роботи й помітив, що я засмучена:
– Щось сталось? – поцікався він.
– Ні! Просто твоя мама більше не має на нас часу. У неї кожен день запланований. Як я справлюсь з трьома дітьми поки вона гулятиме з подругами? – сльози самі накочувались на очі.
– І це все? Налякала. А то я подумав, що щось серйозне. Я навпаки радий за неї. Адже я хвилювався, що вона сумуватиме у місці. Але мама молодець! Перед нею відкрився інший світ Вона крім села більше нічого не бачила.
Ще коли батька не стало вона взяла все у свої руки. Він пив і гуляв, догулявся одним словом.
– Я не знала цього, ти не казав. – здивувалась я.
– Неприємно це згадувати. А ти не журись, ми ж для себе дітей народжували. Є багато таких сімей, як наша і якось дають собі раду. – чоловік міцно обійняв мене, поцілував. – І ми справимось!
Тієї миті прокинулась донечка, розплакалась. Коханий взяв її на руки й вона одразу заспокоїлась. Це почули хлопчики й радісно прибігли до тата. Скучили. Вони всі разом лягли на диван і ввімкнули телевізор.
Через деякий час у двері хтось подзвонив. То була Алла Борисівна. діти одразу побігли її обіймати.
– Я прийшла вибачитися перед тобою – почала вона. – Як тільки я уявила, як ти одна з трьома дітьми, то мені аж погано стало. Важко це. Я поміняла свій робочий графік у кіоску. Тепер працюватиму два через два. Годі з мене вистав, вже достатньо відвідала, можуть зачекати. Та і про хор можна поки що забути.
Я дивилась на свекруху і не вірила її словам.
– Мамо, я не ображалась на вас. Просто трохи розгубилася. Це я маю просити у вас вибачення, що ще щось вимагала у вас.
– Я захопилася. Просто для мене тут все таке цікаве і нове. Але тепер я більше часу приділятиму своїм найріднішим.
У цю мить до нас підійшов чоловік і міцно обійняв.
– Годі вам плакати, дівчата! Давайте краще чаю поп’ємо, я купив тортик. Ти мамо не мусиш весь свій час витрачати у нас. Займайся тим, до чого лежить душа. Ми й самі зможемо впоратись. Чула?
– Так!
– Бо ви так поділили обовязки, що геть забули про мене! Я ж батько чи хто?
Усі розсміялися і пішли разом на кухню.
– Ми ще вас мамо заміж тут видамо. – жартував чоловік.
– А як ви дізналися про Семена? Я ж ніби нікому не розповідала!
– А з цього місця давайте детальніше! – здивувалась я.
– Ну ми разом на хор ходимо. Вже другий тиждень він проводжає мене додому. Такий добрий чоловік. Аллочкою мене називає. Я з дитинства до себе такого ставлення не відчувала. – зізналась вона з широкою посмішкою.
Як вам моя історія?
