Я вдячна Богові за двох чудових діток, яких Він подарував мені у шлюбі з Дмитром.
Мій чоловік – непогана людина, але щось у ньому змінилося в гірший бік, як тільки діти виросли і роз’їхалися. Залишилися ми з ним сам на сам, а це йому, схоже, не дуже було до вподоби.
Ми не сварилися, не влаштовували скандалів, просто жили, як 2 абсолютно чужі людини.
Та, як не крути, у шлюбі разом 30 років – не розлучатися ж тепер тільки тому, що ми не знаходимо спільної мови. Тим паче, в побуті ми з Дмитром вживалися чудово: я йому готувала всілякі смаколики, а він ремонтував все, що потребувало золотих чоловічих рук.
Дітям про наші негаразди не розповідали, вдавали, що насолоджуємося компанією одне одного, аби вони не хвилювалися дарма.
Так би й жили, якби минулого року Дмитро важко не захворів. Довелося мені його доглядати. За 4 місяці я перетворилася на справжнісіньке опудало: схудла на кілька кілограмів, мішки та синці під очима не зникали з мого обличчя, а про стан здоров’я взагалі промовчу.
Діти, звісно, пропонували, що оплачуватимуть послуги доглядальниці, але чоловік був проти. Вважав, що це мій обов’язок – піклуватися про нього під час його недуги.
Чого було чекати від Дмитра – так його матір вже виховала. Моя свекруха забороняла мені навіть сивину зафарбовувати, мовляв, чоловік при смерті, а я клопотатимусь про своє відображення у дзеркалі. Не дай Боже, ще сподобаюся якомусь перехожому!
Після важких 7 місяців боротьби з хворобою чоловік помер. Мені було дуже його шкода, але я, в якомусь значенні цього слова, відчула полегшення, бо ж нарешті стала вільною. Принаймні тоді, мені хотілося в це вірити.
Не все так сталося, як гадалося. Не минуло й місяця після смерті Дмитра, як злягла його матір.
Свекруха ніколи до мене доброю не була, слова ніжного від неї годі було дочекатися. Не любила мене – от і все. Тож великого бажання її доглядати у мене не було. Та й, зрештою, у неї донька є, онука доросла – хай займаються бабусею.
Марно я сподівалася на те, що родина чоловіка залишить мене в спокої. Сестра Дмитра дзвонила щодня, благаючи, аби я взяла її матір під крило своєї опіки. Переконувала мене, що ні вона, ні її дитина не мають здоров’я, то куди їм іще стареньку на голову.
А я хіба залізна? Не розумію, невже ніхто не може хоча б раз у житті подумати про те, як я себе почуваю.
Я мала надію на те, що бодай на старості літ поживу для себе. Але хіба я зможу їм відмовити? Вони добре знають, що я людина віруюча, завжди прислухаюся до голосу сумління, от і користуються собі тим.
Шкода мені свекрухи, якщо вона залишиться віч-на-віч зі своєю бідою, але й за себе мені прикро. Я і не жила, по суті, так, як мені цього хотілося. Завжди заради когось жертвувала своїми бажаннями і потребами.
Може, зараз саме час розірвати це порочне коло? Але як тоді миритися зі своїм сумлінням?
Що робити? Гадки не маю.
Що порадите головній героїні?
Фото з відкритих джерел
