Оксана народилася та виросла в селі. Її батьки не жили багато, мали невеличку хату та господарство. Дівчинка завжди їм допомагала, однак мріяла про краще життя. Тому після закінчення школи вступила до Києва, ще й на державну форму навчання. Там зустріла Андрія – красивий блондин, з чаруючими голубими очима, розумний, привабливий. Ну, словом, її принц на білому коні. Ну, тобто, Мерседесі.
У хлопця була велика квартира біля Хрещатика, власна машина, батьки мали великий ресторан. Ось так у них все швидко закрутилося, що через декілька місяців Андрій зробив Оксанці пропозицію. Тоді зіграли пишне весілля, запросили всіх родичів та знайомих з села. Дівчина ще довго не могла повірити, що це все відбувається насправді, а не уві сні. Коханий чоловік, красива біла сукня, фата – немов це здійснилася її дитяча мрія та вона почувалася справжньою принцесою.
Однак, на святі всі подруги косо дивилися на дівчину – заздрили, що вона собі такого кавалера знайшла у столиці. Ще й про щось тихо пліткували. Але Оксанка не зважала на єхидні насмішки зі сторони сусідок. Тепер у неї є Андрій, а на інших байдуже.
Думала, що така казка буде ще довго тривати. Але, на жаль, як тільки-но закінчився медовий місяць, то Андрій дуже змінився. Він щоразу знаходив нові причини для сварки, де винною завжди була дівчина.
– Ну ти себе у дзеркалі бачила? Ось у мене є багато подруг, які вміють за собою доглядати. Ходять у салони краси та одягаються брендових бутиках. А ти немов сіра миша. Не вмієш навіть готувати нормально, ось у моєї мами все було набагато краще та смачніше! – дорікав чоловік.
А потім ще й свекруха приєдналася до такого обговорення. Намовляла Андрія проти Оксанки, мовляв, вона тобі не пара, адже навколо стільки красунь з гідних родин, а він обрав собі звичайну дівчину, ще й з села.
– Ну не пара вона тобі, з такою жінкою у тебе не буде нормального життя, – казала свекруха.
День за днем вони принижували дівчину. А вона тихо плакала. Невже ось так закінчиться її щаслива казка?
Не витримала, зібрала речі та поїхала геть. А чоловікові будо байдуже, він тільки з полегшенням видихнув.
Відтоді минуло 5 років. Одного дня Андрій разом з мамою виходив з магазину. А біля парковки стояла Оксанка – красива, струнка, гарна укладка та розкішне плаття. Вона тримала за руку хлопчика та про щось йому захоплено розповідала. Малюк щиро посміхався, а його блакитні очі так і манили до себе та дарували радість всім, хто на нього хоча б раз глянув з прохожих. Андрій кинув всі сумки, продукти випали з пакетів на землю.
– Оксано, це ти?
– Привіт. Так, це я, – тихо відповіла своїй ніжним голосом жінка.
– Скажи, будь ласка, це моя дитина?
– Ні, чоловіче, ви помилилися. Це мій син, – сказав незнайомий чоловік.
Він ніжно обійняв Оксанку, взяв хлопчика на руки та вони пішли геть. Андрій довго не міг у це повірити. Тільки тоді він зрозумів, що втратив своє справжнє щастя – дружину Оксанку. Це ж міг бути його син. Але зараз інший чоловік його обіймає на руках та ніжно цілує Оксанку.
Варто піти до Оксани та просити повернутися? Можливо, що чоловік заслуговує на другий шанс? Хто винен у такій ситуації – свекруха, яка намовляла проти молодої невістки чи сам Андрій?
