Два роки я зустрічалась із одруженим, і коли вирішила піти – зробила це так, щоб він більше не повернувся.
Познайомились ми в інтернеті. Він написав перший. Мишко – веселий, впевнений у собі, з хорошою роботою і готовністю красиво залицятись. Майже одразу сказав, що одружений. Я тоді прямо відповіла, що мені це не підходить.
– А ти не одружений? – запитала я ще на початку.
– Одружений. А що це змінює?
– Всього найкращого!
Але він не відстав. Писав кожен день. Говорив, що просто хоче поспілкуватись, посидіти в кафе, що нічого такого. Я дала слабину. І досі не можу собі цього пробачити.
Поступово ми стали зустрічатись. Квіти, кіно, довгі розмови про все підряд. З ним було легко. Не те що з іншими.
Дружину свою він змальовував якоюсь хворою, нещасною, майже жертвою. Казав, що вона не хотіла народжувати, що між ними давно все скінчилось, що сплять у різних кімнатах.
– Ми живемо як друзі. Розлучення – питання часу, – казав він.
– Ти це мені вже рік розповідаєш, – відповідала я.
– Ну не можу я її зараз кинути, вона слабка!
Я злилась. Але йти не могла. Прив'язалась так, що навіть сама собі боялась у цьому зізнатись.
Одного разу він поїхав. Сказав – везе дружину на процедури, буде кілька тижнів. Казав, що сумуватиме. Я чекала.
А потім випадково знайшла її сторінку в соцмережах. Відкрила фото. Він і вона. Італія. Підпис – "наша річниця".
Я просто сиділа і дивилась на екран. Поки він їздив зі мною в кіно тут – він планував річницю там. Поки говорив мені про хвору дружину – купував їй квитки в Європу.
Коли він повернувся, я запитала прямо.
– Ти був в Італії?
– Ну… вона так хотіла. Я не міг відмовити, їй треба було відпочити.
– А поговорити з нею про розлучення теж не знайшов коли?
– Катю, ну не був момент…
Я зрозуміла все. Два роки. Два роки я чекала, вірила, виправдовувала. Він не збирався нікуди йти. Ніколи.
Тоді я вирішила зробити так, щоб він сам від мене відчепився назавжди.
При наступній зустрічі я сказала:
– Мишко, я вагітна.
Він побілів.
– Це виключено.
– Тест показати?
– Звідки мені знати, що він мій?
– Тому що в мене нікого, окрім тебе, немає.
– Не смішно! – він підвищив голос. – Нічого не буде, зрозуміла? Я не збираюся жити від зарплати до зарплати і думати, чим годувати дітей!
– Я народжую для себе. Мені від тебе нічого не треба.
– Усі ви так кажете, а потім у суд тягнете!
– Живи і знай, що десь росте твоя дитина, – сказала я спокійно.
Два тижні він телефонував, вимагав, погрожував. А потім зник. Так і не дізнався, що це була неправда.
Я розповіла подрузі Віці. Вона аж засміялась.
– Ти ще м'яко з ним. Я б його дружині все показала!
– Навіщо? Нехай самі розбираються.
– Катю, вона, може, просто не знає!
Зрештою ми надіслали їй кілька фото. Мишко в моїх обіймах. Без підпису. Просто щоб знала.
Я не знаю, що вона вирішила. Може, пробачила. Може, зробила вигляд, що нічого не було. Це вже її вибір.
Я зробила свій.
А от скажіть – чи правильно ми вчинили, надіславши ті фото дружині? Чи краще було просто піти і мовчати?
