– У мене дуже маленька пенсія. Я нічого не можу придбати собі смачного, лише товар по акції, або якусь дешеву крупу – сказала мені бабуся.
Одного разу, після робочого дня я вирішила зайти в супермаркет, щоб купити собі продукти. Після шостої години, там було досить людно. Список у мене був довжелезний, тому я одразу взяла візок. Мій погляд одразу зупинився на бабусі, яка ходила між всіма прилавками та дивилася з сумом на продукти. Інколи, вона брала щось у свої руки, нюхала та клала собі не у кошик, а назад на полицю. Бабуся купила собі гречку та хліб. Акуратно перерахувала копійки в руці і пішла на касу. Я вирішила піти слідом за нею.
Оскільки черга була велика, то я затрималася на касі, а бабуся вже встигла вийти на вулицю. Я наздогнала її і почала віддавати всі свої кульочки з продуктами. Вона не могла зрозуміти, що взагалі відбувається.
Я їй розповіла, що бачила, як вона дивилася на продукти і нічого не купувала.
– Дякую тобі, дівчинко. Я вже давно не їла чогось смачненького. А смак сиру та ковбаси взагалі не пам’ятаю. Я живу одна, мій чоловік помер два роки тому. Пенсія у мене зовсім невеличка. Ледве зводжу кінці з кінцями. Мені вночі завжди сняться цукерки та ароматна кава. Ось так і живу. Сусіди хотіли віддати мене у будинок престарілих, але я відмовилася. До речі, у мене є собачка – Бім. Мій вірний друг та помічник. З тваринами в будинок престарілих не можна, а його я не кину!
Поліна Василівна гостинно запропонувала зайти до неї додому. В квартирі панував порядок та чистота. До дверей одразу підбігла собачка. Ми сіли на кухні випити каву. Вона їла булочки та мружилася від задоволення. Мені справді її було дуже шкода.
Я запитала: а чи є у неї якісь родичі?
Поліна Василівна розповіла, що дітей у них з чоловіком так і не було. А з родичами давно втратила зв’язок. Ось так вона і живе одна у великому місті. Найбільше вона переживала про те, що буде з її собакою, якщо вона раптом помре.
Обдумавши все, я вирішила, що потрібно допомогти Поліні Василівні відшукати її родичів.
Я була впевнена, що у наш час це зробити зовсім не важко.
Вже через декілька місяців на порозі у старенької стояло двоє хлопців – її племінники. Вони одразу вирішили, що Поліна Василівна повинна проживати з ними.
– Будете жити тепер у нас в просторому будинку. Місця точно вистачить на всіх, – сказав один з племінників.
Воні зібрали всі її речі, посадили в машину та відвезли до себе.
Через два місяці я отримала від неї листа.
“Привіт, моя дорога дівчинко! Дякую тобі за те, що ти для мене зробила. Моєму песику тут дуже подобається. Тут є великий сад. У мене навіть з’явилася маленька грядка. Тепер я вирощую тут овочі. Годують тут просто неймовірно добре! Мені більше не сниться ковбаса чи сир. Кімната у мене світла, є телевізор. Буду рада тебе бачити в гостях! Цілую”.
А вам сподобалася історія?
