Щаслива Олена Василівна поклала слухавку. З посмішкою на обличчі вона повернулась до чоловіка і промовила:
– Радість то яка! Наша Настуся приїжджає! На цілих три дні! Внучечка наша дорога! Боже, цілий рік не бачились…
– Ага! Так, давай беремося до роботи! Треба зустріти її як слід!
– Точно!
– Ти міси тісто на пироги, а я на подвір’ї й в домі порядок наведу! Тільки перше в магазин піду. – пожвавів Роман Степанович.
– Прихопи її улюблені цукерки й хороше вино! У нас же таки свято!
Весь день вони трудилися. Бабуся практично не виходила з кухні. Дідусь прибрав у кімнаті Насті, витер пил, помив підлогу та змінив постіль. На подвір’ї все поскладав, замів сходи та таке інше. Ввечері втомлені, але щасливі сіли відпочити.
– О котрій годині вона хоч приїде? – спитав Роман Степанович.
– Ой! А я з радощів забула спитати. У нас всього три автобуси, нічого, все одно підемо зустрічати.
– Нічого! Ми підготувалися, тож спокійно можна зустрічати.
Вранці подружжя обирало найнарядніший одяг. Жінка сукню з квітами оділа, туфлі, причесалася та підвела губи. А чоловік костюм з сорочкою і напастовані черевики.
– Допоможи краватку обрати, – порадився Роман Степанович.
– Світлу бери, вона святковіша.
З гарним настроєм вони рушили до автобусної зупинки.
– А що у вас за свято? – здивовано спитав сусід, який йшов назустріч.
– Настя приїжджає! – гордо відповів пан Роман.
– Так! На три дні! – радо додала Олена.
– Ну вітаю. Я теж давно її не бачив.
На зупинці було трохи люду. Серед них стояв знайомий і спитав:
– О, ви до міста зібралися?
– Ні! Настю зустрічаємо! Вона у нас в Києві навчається. – відповіла бабця.
– Я знаю! А ще заміж не йде? Чи подобається в дівках сидіти…
– Рано їй заміж! Спочатку освіту треба здобути. Бо потім рано одружуються, народжують дітей і розлучаються. А з дітьми до батьків на шию!
– Це ти про мою Тамару? – засумував знайомий. – Шкода мені внучки, що без батька тепер росте. Може ще помиряться.
– Звісно шкода! – Олена вже пожаліла, що бовкнула зайвого. – Або зустріне когось кращого! Наш сусід – гарний хлопець. Заробити вміє, працьовитий і добрий.
– Знаю я. Вчора якраз запрошував Тамару на побачення, от тільки вона щось не хоче. Та і до дитини він з іграшками постійно приходить. Вже наче подружилися.
– Дасть Бог і все у них складеться, – зітхнула Олена і спогади промайнули перед її очима.
Десять років тому вони втратили єдину дочку та зятя. Нещасний випадок, що зробив Настусю сиротою. Олена важко перенесла втрату, занедужала, злягла. Біля неї бігав і чоловік і внучка. Якось ввечері вона тихенько підійшла до ліжка і прошепотіла:
– Бабусю! Не залишай нас! – сльози лилися по щічках. – Якщо ти підеш, то дідусь не витримає і я залишуся зовсім одна!
Слова дитини вразили Олену. Ай справді! Вона повинна жити заради внучки, заради чоловіка. Хвороба відступала, але повільно.
Цей випадок став вирішальним і для Насті. Саме тоді вона вирішила, що рятуватиме життя людей і вступить до медичного університету в столиці. Та одразу їй це не вдалось. Іспити були важкими. Та дівчину це аж ніяк не зупинило. Наступний рік вона весь час проводила за книжками та комп’ютером. І їй вдалося вступити.
Нарешті під’їхав автобус. З нього виходило багато людей. Усі крім Насті.
– Не журися. Вона наступним може приїде. – підбадьорив чоловік. – Все одно підемо зустрічати?
– Аякже! А що, якщо вона поїздом їде? Тоді мала б бути зараз. Може потяг спізнився?
– Так можна довго думати гадати! Просто подзвонимо та й все!
– А я з поспіху телефон вдома залишила! Зателефонуємо, як прийдемо, що поробиш.
Дорогою вони повертались мовчки у роздумах кожен про своє.
– Дивись, Олено, якась машина біля воріт! І хлопець… – здивовано зупинився Роман Степанович.
– Може щось сталося? Ой, зараз мені стане погано.
Пара поспішила на подвір’я. Хлопець гладив собаку, підхопився і привітався до господарів.
– Мене звати Олексій!
– А де Настя? Що з нею? – нервувала бабуся.
Хлопець зніяковів і майже затинаючись сказав, що вона пішла в будинок.
– Вона вас шукає. Ми машиною приїхали, а побачили, що тут нікого. Вона розхвилювалася, бо попереджала про приїзд.
Олена Василівна видихнула і сіла на лаву.
– А ви, хто, перепрошую? – спитав Роман Степанович.
– Хлопець, – ніяково відповів той. – Наречений!
А за мить з будинку вийшла Настя.
– Бабусю, дідусю! Де ви були? Я розпереживалася! – кинулася в обійми дівчина.
Через три дні молоді поїхали назад у Київ. А через місяць бабуся та дідусь самі збиралися до столиці на весілля своєї улюбленої внучки.
Як вам історія?
Фото з відкритих джерел
