Я саме натискала «Увімкнути мікрофон» у зумі, коли за спиною різко дзенькнуло — мама відкрила двері в кімнату ногою, бо в руках тримала миску з порізаними яблуками.
— Знову ти в тому… в інтернеті, — голосно, так, ніби я навмисне ховалася. — У нормальних людей зранку кухня, а не оце.
Я не встигла навіть обернутися. На екрані миготіли обличчя колег, хтось уже говорив про план на тиждень, а мама поставила миску прямо на стіл поруч з ноутбуком — так близько, що крапля соку торкнулася клавіатури.
— Мам… я зараз на роботі, — прошепотіла я, не піднімаючи очей.
— На роботі? — вона фиркнула і поправила хустку. — Робота — це коли з дому виходять. А ти сидиш, як учениця, і вдаєш, що зайнята.
З коридору озирнулися дівчата — старша вже з рюкзаком, молодша ще шукала навушники. Вони зустрілися поглядом і швидко відвели очі. Я відчула, як у мене спина стала прямою, ніби хтось підтягнув за нитку: не можна зірватися, не можна дати їм побачити, як мене «ставлять на місце».
Мама тим часом, не питаючи, потягнула мій стілець убік.
— Сядь нормально. І спину тримай. Боже, як ви всі зараз розслабилися…
Я натиснула «вимкнути звук», ковтнула повітря і тихо сказала:
— Мамо, вийди, будь ласка. П’ять хвилин.
Вона не вийшла. Вона підійшла до підвіконня і глянула на фіалки.
— Полив. У нас по середах полив. Ти забула.
«У нас». Ніби це вона тут усе придумала. Ніби я не живу в цій квартирі з кредитом, який ми тягнемо роками, ніби я не сиджу за цим ноутбуком зранку до вечора, щоб у нас було чим платити за світло, за інтернет і за ті ж самі фіалки.
Дівчата тихо вислизнули з передпокою. Грюкнули двері. У кухні дзенькнула чашка — чоловік поспішав на роботу, навіть не зайшов до кімнати. Він навчився проходити повз, як повз чужу бурю: швидко, щоб не зачепило.
Коли зум закінчився, я ще хвилину сиділа нерухомо. Мама вже була на кухні й командувала каструлями.
— Я тобі бульйон поставила. Тобі не треба жирне, ти в нас теж не дівчинка. І мамі твоїй — дієта, — сказала вона так, ніби в квартирі була одна мама, а я — чиясь сусідка.
Я зайшла на кухню і побачила на спинці стільця свої улюблені штани. Ті самі, що я берегла «на вихід». Я ще вчора складала їх на полицю, акуратно, як маленьку надію: що я теж маю щось своє.
Мама стояла в них. Штанини трохи підгорнуті, на талії — мій ремінь.
— Де ти це взяла? — голос у мене вийшов тонкий, ніби чужий.
Вона навіть не сполотніла. Просто підняла брови.
— А що? Вони ж твої. Значить, і мої. У тебе все одно нікуди ходити.
Вона потягнулася за моїм парфумом, який стояв на підвіконні. Натиснула один раз. Запах — мій, але на ній він став іншим: важким, незручним, ніби хтось зайняв твоє місце у твоєму ж житті.
— Мамо, це моє, — сказала я вже твердіше.
— Ой, не починай, — відмахнулася вона, як від мухи. — Ти що, шкодуєш? Я ж тобі допомагаю. Я ж вам порядок навела.
«Порядок». Порядок був у неї завжди: графік поливу, складені рушники, підписані банки. Тільки от у мене в голові від того порядку стало тісно, як у комірчині.
Після обіду зателефонувала аптека: ліки, які ми чекали, нарешті привезли. Я подивилася на суму в повідомленні — й відчула, як у грудях щось спресувалося. Мій робочий день ще не закінчився, але я вже знала: знову мінус. Знову всі цифри в моїй зарплаті розчиняться в таблетках, в дієтичних продуктах, в «нічого жирного», в «свіже, бо їй не можна».
Чоловік увечері мовчки переглянув виписку з банку, яку я залишила на столі, і голосно посунув стілець.
— Ти розумієш, що ми так не витягнемо? — сказав він, не дивлячись на мене. — У нас ще кредит. У нас діти. У нас… — він зупинився і глянув у коридор, де мама в цей час щось шурхотіла у шафі. — У нас тепер ще й третій бюджет, виходить.
Я знала цей тон. Він уже не кричав. Він говорив, як люди говорять про поламаний кран: або ремонтуємо, або затопить.
Я встала, пішла в кімнату до мами. Вона сиділа на ліжку й перекладала мої светри в стопки. Своїми руками. Спокійно. Паличка стояла біля стіни, як декорація. На тумбочці — мій крем, відкритий.
— Мамо, — я сіла навпроти, щоб не говорити зверху. — Давай так. Я не прошу багато. Просто… частину пенсії — на ліки. Хоч трохи. Бо зараз… важко.
Вона підняла голову повільно, як піднімають кришку з каструлі — обережно, щоб пар не вдарив у лице.
— Ага, — сказала вона. — От як. Значить, дійшло до грошей.
— Це не «дійшло». Це щомісяця, — я вже не ховалася за м’якими словами. — І я одна тягну це з моєї зарплати. Я не витягую.
— Ти не витягуєш? — її голос став твердим. — А хто тебе тягнув, коли ти була маленька? Хто ночами не спав? Хто тебе на ноги ставив?
Я не відповідала. Бо знала: якщо скажу хоч слово — ми підемо по колу, де я завжди «винна» наперед.
Вона підвелася різко, стукнула долонею по моєму столу — тому самому, де я працюю.
— Ти, виходить, хочеш з мене брати? З матері? — вона вимовила «матері» так, ніби я сказала щось непристойне.
— Я хочу, щоб ми вижили, — вийшло в мене глухо.
Мама відступила на крок, глянула на двері, ніби шукає свідків, і голосно, на всю квартиру, сказала:
— От які ви! От і виростають діти… Свою матір — на гроші!
Дівчата завмерли в коридорі. Старша притисла телефон до грудей. Молодша стала боком, ніби хотіла зробити вигляд, що вона тут випадково. Я побачила в їхніх очах те, чого боялася найбільше: не співчуття — а збентеження. Мовляв, «мама», чому ти дозволяєш так з собою?
Того ж вечора я знайшла в шафі свою сукню — і не знайшла. Вона зникла так само тихо, як і штани. Я відкривала полицю за полицею, пересувала вішалки, перевіряла коробки.
— Ти не бачила мою синю сукню? — запитала я з кухні.
— Я її одягнула вчора, — спокійно сказала мама, не відриваючись від нарізання моркви. — Вона ж мені пасує.
Ніж стукав по дошці рівно, як годинник. Я стояла і дивилася на її руки: упевнені, швидкі. У цих руках було стільки права на моє життя, що я навіть не знала, де в мені лишилося моє.
Через кілька днів я сказала те, що давно крутила на язиці, але боялася вимовити.
— Мамо, у тебе ж є будинок. Давай… здамо його. На пів року. На рік. Це допоможе. Ми закриємо частину кредиту, ліки… — я говорила коротко, як на нараді, бо інакше голос зрадить.
Вона застигла біля вікна. Потім повільно повернулася.
— Мій будинок? — перепитала вона так тихо, що я напружилася.
— Так. Це ж… зараз він пустий.
— Пустий? — у її очах промайнуло щось гостре. — Ти знаєш, скільки я там посадила? Скільки я там руками зробила? І ти хочеш, щоб туди зайшли чужі?
— Це тимчасово, — сказала я. — Нам просто треба…
Вона різко махнула рукою, ніби відганяла думку.
— Ні. Ніколи. У моє гніздо — чужих не пущу. Хай навіть голодні будете. Я не дозволю.
Я відчула, як у мене всередині щось опускається — не злість, не образа, а ніби важка шухляда на рейках: раз — і закрилося. Все.
Того вечора чоловік прийшов додому раніше. Він мовчки поклав на стіл папірець з банку — нагадування про платіж. Потім відкрив холодильник, закрив, і сказав:
— Я завтра беру підробіток. Але… — він ковтнув. — Я так більше не можу жити.
Мама сиділа в кімнаті й дивилася телевізор так голосно, ніби це її захищало. Дівчата робили уроки на ліжку, притиснувшись одна до одної, і час від часу поглядали на двері.
Я пішла до шафи. Дістала з верхньої полиці валізу, яку ми колись брали на море. Відкрила її — і почала складати туди речі. Не свої. Її речі.
Пальто. Домашній халат. Теплі шкарпетки. Паличку я поставила збоку, обережно, щоб не впала.
Мама з’явилася у дверях, коли я застібала блискавку.
— Це що ти робиш? — запитала вона.
Я не відповіла одразу. Взяла з тумбочки її таблетки, акуратно поклала в бокову кишеню валізи, щоб були під рукою. Потім підняла валізу й поставила біля виходу.
— Завтра поїдемо до твого дому, — сказала я, дивлячись не на неї, а на замок на валізі. — Я допоможу. Я завезу ліки. Я привезу продукти.
Вона зробила крок вперед — і зупинилася. Ніби хотіла щось сказати, але в неї раптом не знайшлося слів, які працюють як наказ.
Я взяла з вішалки свою куртку, вийшла в коридор і, не озираючись, почала зав’язувати шнурки на черевиках. За спиною було тихо — вперше за сім місяців так тихо, що я почула, як клацнув вимикач у кімнаті.
І тільки тоді двері вхідні легенько торкнулися замка, коли я перевірила, чи він зачинений.
