Нічний телефонний дзвінок підірвав тишу квартири своєю несподіваністю. Плутаючись в ковдрі і гарячково міркуючи звідки йде звук, жінка губилася в здогадах – хто міг так пізно їй зателефонувати. Коли, нарешті, трубка знайшлася, вона хрипким захеканим голосом промовила:
– Алло, слухаю вас …
На тому кінці дроту спочатку тільки чулося чиєсь дихання, а потім заплаканий дитячий голос пошепки сказав:
– Мамочко, забери мене звідси … Я хочу додому.
Була середина травня. Сквер навколо будинку прикрасився зеленим густим листям і спалахнув свічками каштанів. Бузок пахнув на всю округу, а вечорами заводив свою пісню соловей, який невідомо де взявся в центрі їх маленького містечка. Біля під’їзду на клумбі розцвіли тюльпани і півонії, дбайливо висаджені керівником будинку, що жила на першому поверсі. І тепер у неї вечорами додалося роботи. Доводилося ганяти підлітків, які бігаючи на побачення, так і норовили поцупити квіти на презент.
Санька сидів в пісочниці і ліниво перекидав з місця на місце пісок. Бабуся, зайнявшись пирогами, відправила його на вулицю, щоб не сновигав під руками і не тягав начинку. Тільки, час від часу, вона виглядала у вікно і дивилася, щоб сидів на місці. Сьогодні було нудно … Всі діти в школі і в садку, навіть пограти немає з ким. Вчора він три рази чхнув і ось – турботлива бабуся, про всяк випадок залишила його вдома. Мама з татом у відрядженні, повернуться тільки завтра. Обіцяли за хорошу поведінку привезти вертоліт і футбольний м’яч. Доводилося мовчки їсти кашу вранці і чистити зуби. Дуже вже хотілося похвалитися у дворі новими іграшками. Хлопчина гірко зітхнув і почав ганяти мурах з бортика пісочниці.
Сашкові було чотири роки. Світле кучеряве волосся, величезні сині очі і ластовиння на кирпатому носі робили його схожим на дівчинку. Він дуже сердився, коли незнайомі тітоньки на вулиці говорили: «Ой, яка симпатична дівчинка!!». При цьому вони солодкаво посміхалися і намагалися вщипнути його за щоку. У такі моменти, він зазвичай хмурився і відповідав: «Я не дівчинка – я Сашко».
У дні, коли батьки були вдома, хлопчисько ходив за батьком хвостом. Той, в свою чергу, доручав йому важливі справи – принести молоток, потримати цвях або перетерти чашки. Тато сміявся, підкидав його над головою і говорив:
– Сашко, запам’ятай – ми з тобою чоловіки. А значить повинні робити всю чоловічу роботу по дому і ще допомагати мамі з бабусею. Тому що вони жінки і потребують нашої турботи.
Санька, в такі моменти, слухав його з серйозним обличчям і вважав себе дуже дорослим. Коли тато з мамою, які працювали архітекторами, їхали у відрядження на черговий об’єкт, він садив перед собою кота Барсика і проводив бесіду.
– Слухай мене уважно, Барсик, ми з тобою чоловіки, а значить повинні піклуватися про бабусю, поки батьків немає вдома. Чуєш мене?
Барсик позіхав, ліниво потягався і так і норовив втекти на кухню, щоб щось поцупити зі столу. Але хлопчина завзято садив його перед собою і знову розповідав. Бабуся тільки посміхалася, спостерігаючи за цим, і намагалася робити серйозний вираз обличчя, коли Сашко приносив їй тапочки або мив після неї чашку.
Тишу біля будинку порушила поліцейська машина, яка під’їхала. З неї вийшов високий дядечко в погонах, щось подивився в папці і зайшов в їхній під’їзд. Санька знову повернувся до своїх справ, час від часу, з цікавістю поглядаючи на всі боки.
Раптом грюкнули двері у під’їзді. Вибігла бабуся, в домашніх тапочках і фартуху, вся заплакана і бліда. Хлопчина з тривогою скочив на ноги і кинувся до неї. А далі все відбувалося, як у сповільненій зйомці. На ходу бабуся схопилася за серце і, охнувши, почала осідати на газон. Вона падала і шепотіла:
– Що ж тепер буде, Сашко? Що ж тепер буде?
Поліцейський одразу почав кудись дзвонити і кричати: «Швидку!!! Негайно!!!».
Вибігли сусіди. Сашка відтягли від бабусі. Він був в такому ступорі, що зовсім не розумів, що відбувається. Керівник будинку забрала його до себе додому … Сказала, що так треба … Тільки весь час плакала, притискала його до себе і плакала. Тітка з карети швидкої допомоги щось дала йому випити і він заснув, дбайливо укритий пледом, на старій сусідчиній тахті.
Сашко відкрив очі і потягнувся. Сонячне світло пробивалося крізь незнайомі штори. Оглянувшись навколо, він зрозумів, що у сусідки. Згадавши вчорашні події, хлопчина різко схопився і почав одягатися. Треба терміново знайти бабусю. Сусідка спала, сидячи в кріслі в передпокої. Пахло валеріаною і ще якимись ліками. Намагаючись не шуміти, він взувся і, тихенько причинивши вхідні двері, побіг до себе на поверх. Двері в квартиру були не замкнені. У коридорі сидів Барсик і неспокійно нявчав.
– Бабуся, бабуся, ти де?
Санька, почувши розмови в кімнаті, кинувся туди. За столом сиділи співробітники з роботи батьків. Вони пару раз приходили до них в гості. Хлопчисько зупинився в дверях і запитально подивився на людей.
– А де мама з татом? І що сталося з бабусею?
Він стояв на порозі, блідий, змарнілий. Дивися на цих чужих людей і не розумів, що відбувається.
– Де мама з татом? Скажіть, будь ласка…
Низенька, повненька тітонька в чорній хустці голосно всхлипнула і обняла Саньку.
– Пробач, малюк, але мами з татом більше немає … І бабусі теж …
Сашко стояв заціпенівши, затиснутий її руками. Вдихав запах чужих парфумів і не міг зрозуміти сенсу сказаного. А потім різко вирвався, схопив на руки Барсика і кинувся до себе в кімнату. Забившись у кутку біля вікна, він притискав до себе кота і шепотів:
– Це все неправда, неправда, неправда, неправда … Вони обов’язково повернуться … Вони є ….
Сльози текли по його щоках, залишаючи доріжки і зовсім намочивши шерсть Барсика. А він все плакав і плакав від нерозуміння і відчаю.
***
Будильник задзвонив, як зазвичай, о шостій ранку. Ліза лежала з закритими очима і з тугою думала про те, що треба вставати і йти на роботу. Всунувши ноги в м’які домашні тапочки, вона позіхаючи попленталася у ванну. Включила душ і стала під прохолодні струмені води. Голова була важкою від хронічного недосипу. Хотілося назад під ковдру, вимкнути телефон і сховатися від усього світу.
Звернувшись в рушник, Ліза протерла злегка запітніле дзеркало і подивилася на своє відображення. Звідти на неї дивилася втомлена тридцятирічна жінка. Світле короткострижене волосся, блакитні очі і легке ластовиння на щоках. Її можна було б назвати цілком гарненькою, якби не ця бездонна туга в очах і гірка складка на лобі. Зітхнувши жінка одягла бірюзовий халат і пішла на кухню. Клацнула кнопкою чайника, насипала кави в чашку. Всі рухи були автоматичними і завченими, немов вона це робила багато років. Відкривши шафку щоб взяти цукор, Ліза натрапила поглядом на велику синю чашку з намальованим знаком зодіаку і болісно скривилася. Спогади були ще дуже свіжі, щоб не завдавати болю …
З Глібом вони познайомилися у неї на роботі. Ліза була дуже хорошим флористом і працювала в квітковому магазині. Начальство цінувало її за старанність і фантазію. За шість років роботи вона завела собі постійних солідних клієнтів. Замовлення сипалися з усіх боків і приносили непогані доходи господареві і хороші премії їй. Гліб приїхав замовити букети співробітницям на фірму до восьмого березня. Лізу відразу зачарував цей високий кароокий брюнет, з відмінним почуттям гумору. Та й йому сподобалася симпатична усміхнена дівчина з веснянками на щоках. Він зачастив до них із замовленнями, шукаючи привід щоб побачитися. І одного разу все-таки наважився запросити на побачення.
А далі все закрутилося, як у казці. Чарівні побачення, перші поцілунки, знайомство з батьками і весілля. Ліза була схожа на квітку в шлюбній сукні. Гліб тримав її за руку, щасливо сміявся і шепотів їй на вушко, що тільки смерть їх розлучить.
Розлука прийшла набагато раніше, ніж смерть. Хоча нинішній її стан і спосіб життя не можна було назвати живим.
Коли Ліза завагітніла, вони обидва були на сьомому небі від щастя. Гліб здував з неї пилинки, закидав подарунками та фруктами. Розмовляв з животиком і читав казки. Ліза сміялася і вся світилася. А потім сталося те, що назавжди перекреслило всю казку її життя.
Гліб був на роботі. Ліза, будучи вже на п’ятому місяці, була вихідна і крутилася на кухні готуючи святкову вечерю до їх річниці. Дістала з комода дбайливо загорнутий подарунок і посміхнулася. Чоловік колекціонував годинники, йому дуже сподобається те, що вона знайшла для нього в антикварній крамниці. Наспівуючи якусь невигадливу мелодію, Ліза вирішила сходити в магазин по хліб і заодно прогулятися. Стояння біля плити трохи втомило її, хотілося подихати свіжим повітрям. Накинувши куртку вона пішла за покупками.
Побродивши по відділах, щоб убити час, Ліза до хліба прикупила ще і полуниці. Розплатившись на касі, вийшла на вулицю і не поспішаючи пішла в напрямку свого будинку. Так вона і йшла щаслива й усміхнена, немов ангел … .Останнє що дівчина запам’ятала, звернувши за ріг, це чиїсь спітнілі руки, які закривають рот, удар в живіт і різкий біль … А далі темрява.
Її знайшла жінка, яка поверталася з роботи. Побачивши дівчину, яка лежить без свідомості в калюжі крові, вона викликала швидку і поліцію.
Ліза прийшла до тями тільки через чотири дні. Білосніжні стіни реанімації різали очі, в роті пересохло. Все тіло боліло, як ніби їй одночасно зламали всі кістки. Розум був затуманений ліками і перенесеним наркозом. Чиїсь м’які долоні поправили волосся, піднесли води і зробили укол. Ліза знову спливла в забуття, щоб наступного разу прокинутися вже в палаті і дізнатися, що вона втратила дитину. І ще лікарі озвучили вирок-дітей більше ніколи не буде … Обкурений наркоман, в пошуку грошей для чергової дози, вбив її ненародженого малюка. І щастя …
Після виписки з лікарні, приїхавши додому, Ліза повністю пішла в себе. Здавалося вона абстрагувалися від усього світу … І від Гліба теж. Вона цілодобово лежала в ліжку. Спочатку плакала, а потім просто впала в заціпеніння і не помічала нічого і нікого навколо. Гліб впадав у відчай, дивлячись на дружину. Спочатку намагався повернути її до життя, шкодував, умовляв, навіть лаявся, але все марно. Від колишньої Лізи залишилася тільки оболонка з відсутнім поглядом. Так тривало півроку …
Через шість місяців, Ліза потроху почала приходити до тями, але стала іншою … Чужою … Гліб намагався направити їх сімейне життя в колишнє русло, але вона дивилася немов крізь нього, зациклившись тільки на свій біль. Згодом, він втомився боротися. Тріщина, що утворилася між ними, переросла в прірву і одного разу, зібравши речі, чоловік пішов, перекресливши чотири роки сімейного життя штампом про розлучення. Ліза не засуджувала його. Вона розуміла, що більше не зможе зробити його щасливим. Нехай краще він її ненавидить, ніж шкодує.
Жінка повернулася на роботу, поринула з головою в справи, обстригла волосся і змінила номер телефону. Більше ніхто ніколи не бачив як вона посміхається. І ніхто не знав, як часто, безсонними ночами, вона захлиналася від сліз, пила снодійне і молила бога дати їй сил. Лізі здавалося, що вона застигла в трясовині і потихеньку йде на дно. Мама все частіше тихенько плакала, спостерігаючи, як марніє її дочка і не знала чим допомогти.Так пройшло два роки …
***
Сашко сидів на холодній табуретці біля вікна, підібгавши під себе босі холодні ноги і дивився у вікно. Нічого не порушувало нічну тишу. Тільки гілка дерева, яка хиталася вітром, дряпала віконне скло і підвіконня. Сніг падав великими пластівцями, засипаючи всі доріжки, кущі та будинки. Скоро новий рік, перший новий рік в повній самоті.
Дитячий будинок спав. Заснула і на кушетці в ігровій з в’язанням в руках стара вихователька Анна Іванівна. Старі іграшки були дбайливо розставлені по місцях і тільки рваний одноокий кіт валявся за батареєю нікому не потрібний. Санька витягнув його, притиснув до себе і згадав Барсика. Зрадницька солона волога защипала очі. Він НЕ буде плакати – він чоловік. Хлопчина гірко зітхнув і знову втупився у вікно.
Сюди його привезли після похорону батьків і бабусі. Родичів, хоч будь-яких далеких, ніхто не знав, тому соціальні працівники швидко оформили цього мовчазного малюка в найближчий притулок. Ніхто не міг дивитися в ці очі, повні німого болю.
Дитячий будинок був невеликий. Діти були або зовсім маленькі, або такого віку як він. Старших – не спостерігалося. Всі жителі цього притулку нічим не відрізнялися один від одного. Такі ж, як і Санька, налякані пташенята, викинуті з гнізда за різними причинами. У когось були неблагополучні сім’ї, когось кидали при народженні, а хтось, як і він, просто залишалися сиротами. Вони були такі різні і в той же час такі однакові. Маленькі дорослі чоловічки, позбавлені батьківського тепла і розуміння …
Хлопчина ні з ким не спілкувався … За ці, проведені тут, чотири місяці, він підріс, схуд і розучився посміхатися. Весь свій час Санька проводив на старій, облупленій, вицвілій табуретці біля вікна. Вихователі, нянечки та інші діти вже давно залишили даремні спроби витягнути його з шкаралупи назовні. Психолог сказав, що треба час і всі чекали … Він приходив сюди і ночами, коли всі засинали. Сідав і сидів, так само мовчки, обіймаючи стару іграшку, поки не прокидався хтось із вихователів. Тоді Санька тихенько прослизав в спальню, загортався в холодну тонку ковдру і стискав кулачки. Він не буде плакати, він – чоловік …
Йому вже давно не снилися сни. Ніякі … Коли він засинав, в ті рідкісні ранки, то ніби провалювався в якусь тимчасову діру – тільки закрив очі і відразу відкрив. Але не сьогодні…
Сашкові снилася мама … Усміхнена і красива … Вони співали, грали, малювали і мама постійно повторювала: «Сашко, запам’ятай циферки. Вони всі однакові – шість четвірок … Треба подзвонити … Треба подзвонити … » Мамин голос танув, розпливався вигляд, а хлоп’я намагалося схопити її за руку, але постійно наштовхувався на порожнечу.
«Сашко, треба зателефонувати …»
Хлопчисько розплющив очі і різко сів на ліжку. В долоньках залишилося тепло маминих рук і ще голос: «Запам’ятай циферки …»
Сашко витягнув з-під матраца альбом і олівець і намалював шість четвірок. Треба зателефонувати …
Санька тихенько крався по коридору. В одній руці був затиснутий клаптик паперу з цифрами, а в інший одноокий кіт. Підлога була по зимовому холодною і, одягнені в одні шкарпетки ноги вже зовсім задубіли. Але заповітний телефон знаходився на посту біля виходу і іншого варіанту не було. Тишу порушувало тільки биття його власного серця, яке готове було вискочити з грудей. Хлопчисько зупинився біля апарату і задумався. Навіщо мама продиктувала йому уві сні цей номер? Хто відповість на тому кінці дроту? .. Було чомусь страшенно страшно. Сашка примружився і прошепотів:
– Я чоловік і я не боюся …
А потім рішуче зняв трубку і набрав шість цифр.
Телефонна трубка наповнилася довгими гудками. Йому здавалося, що їх чути на весь коридор. Від цього серце закалатало ще швидше, долоньки спітніли і затремтіли коліна. Коли хлопчина був готовий вже покласти трубку, на тому кінці пролунало хрипке:
– Алло, слухаю вас …
Голос так був схожий на мамин, що на секунду Санька перестав дихати, а потім схлипнув і прошепотів:
– Мамочко, забери мене звідси … Я хочу додому …
В ту ж мить, грюкнули двері в коридорі і хлопчина, кинувши трубку, метнувся ховатися.
***
Ліза сиділа на підлозі в спальні з затиснутим в руці телефоном і слухала як на тому кінці дроту лунають короткі гудки. Все тіло покрилося мурашками, а в вухах досі лунав заплаканий дитячий голос. Потім вона просто згорнулася в клубок, обхопила себе руками і теж розплакалася. Біль, який вона заховала глибоко в душі, розлився, як повноводна ріка, вийшов з берегів і зніс всі захисні греблі.
Ранок зустрів Лізу головним болем, опухлим від сліз обличчям і поганим настроєм. Вона відчувала себе розсипаним пазлом і як зібратися в купу – не знала. Зателефонувавши на роботу і пославшись на застуду, жінка залишилася вдома. Усередині вона тремтіла … Ліза набрала повну ванну води, намагаючись зігрітися, але гаряча вода не проганяла холод. Натягнувши теплий халат і в’язані шкарпетки, вона з головою залізла під ковдру, пообіцявши собі забути цей незрозумілий інцидент.
Минув тиждень … Ліза повернулася в звичне русло свого життя, але чомусь цей телефонний дзвінок не йшов у неї з голови. Це не було схоже на чийсь злий жарт, але і як пояснити все те, що трапилося-вона не знала. Втомивши себе здогадками і думками, жінка зателефонувала до своєї телефонної компанії, попросивши роздрукувати список дзвінків. Яким же було її здивування, коли той номер, що дзвонив серед ночі, виявився номером дитячого будинку.
Санька сидів на табуретці біля вікна. Після нічних пригод з телефоном він захворів і тиждень провалявся з температурою. Втомившись від постійного лежання, блідий і змарнілий, він все-таки сьогодні прийшов на своє улюблене місце. За вікном панувала зима. Скло було все в морозному візерунку. Хлопчина подихав на нього поки воно не розтануло і тепер в дірочку спостерігав за тим, що відбувається на вулиці.
Двірник, закутавшись в ватник, прочищав доріжки, замерзла ворона сиділа на гілці і щось колупала в лапах. Дерева були покриті інеєм і виблискували в скупих променях зимового сонця. Дітвора зліпила сніговика і тепер він стояв посеред пустельного двору, як регулювальник на перехресті, розставивши в сторони руки-гілки. Сашка зітхнув і притиснув до себе свого друга-кота. Душа не лежала зовсім. Чомусь останні дні дуже хотілося плакати … і до мами.
В цей час, біля їх воріт зупинилося жовте таксі і з нього вийшла струнка жінка. Піднявши комір пальто, вона в нерішучості зупинилася посеред двору і подивилася на вікна. Налетів порив вітру, відчинив ворота і Санька побачив … маму. Скотившись стрімголов з табуретки, він кинувся до вхідних дверей, втрачаючи на ходу за собою тапочки.
Ліза сама не розуміла навіщо вона пробила адресу дитячого будинку і, тим більше, зараз приїхала туди. Але щось всередині, нестримно тягнуло її знайти того, хто телефонував їй серед ночі.
Вітер сипнув їй в обличчя інеєм і вона, піднявши комір пальто, зробила крок у двір. Нерішуче зупинилася посеред двору і подивилася на будівлю, яка стояла перед нею. Стало чомусь страшенно страшно входити в двері, за якими Ліза сподівалася знайти відповідь на своє питання. Вона тільки зробила крок на поріг, коли вхідні двері відчинилися і на порозі з’явився блідий хлопчисько, чомусь дуже схожий на неї. Сльози градом котилися з його очей і він повторював одну й ту ж фразу:
– Мамочко, ти прийшла … Мамочко, ти прийшла …
Ялинка посеред вітальні виблискувала різнобарвними гірляндами і кулями. До Нового року залишився один день. Ліза сиділа на дивані, підібгавши під себе ноги і складала список необхідних покупок. Почувши шерех, вона підняла голову і посміхнулася. В кімнату, старанно дивлячись перед собою, повільно увійшов Сашко. В руках він дбайливо ніс на блюдці чашку з чаєм.
– Ось ми з Барсиком зробили тобі чай з мелісою. Як ти любиш.
Слідом за хлопчиськом в кімнату стрімголов вкотився клубок вовни іменований Барсиком і спробував залізти на диван до Лізи. Спроба не увінчалася успіхом і він, впавши з розмаху на підлогу, жалібно занявкав.
– Ах ти, пустун, – засміялася жінка і підняла кошеня. Миттю влаштувавшись біля її халата, ображений клубок замуркотів. Санька сів поруч, поклав голову Лізі на плече і закрив очі.
Ось уже місяць, як він живе тут. Документи по усиновленню, завдяки зв’язкам начальника, оформили швидко і Ліза змогла забрати його до себе. Дивлячись на них з боку, можна було з упевненістю сказати, що це мати і син. Обидва світленькі, кучеряві і веснянкуваті. Лізина мама називала їх сонечками і ховала сльози радості в куточках очей. Дочка ожила і розцвіла. Сашка приніс в її життя спокій і умиротворення … І ще любов, яка нарешті зцілила її поранену душу.
Приготування до свята були в розпалі – до Нового року залишалося шість годин. З кухні доносилися запаморочливі запахи, в кімнаті виблискував натертими до блиску келихами стіл, ялинка переливалася всіма кольорами веселки. Ліза мила посуд, а Санька старанно перетирав тарілки. Біля нього на табуретці сидів кіт і, час від часу, смикав його лапою.
– Барсик, ми з тобою чоловіки, а значить повинні допомагати мамі і оберігати її. Так що сиди і чекай … Ось помиємо посуд і будемо грати.
Ліза дивилася на хлопця і посміхалася. Вона була щаслива…
Дзвінок в двері перервав їх заняття. Сашка, з рушником в руках, пострибав до дверей відкривати, а кіт покотився слідом. Коли Ліза виглянула в коридор, то всі слова застрягли у неї в горлі. На порозі стояв Гліб … Посивілий, втомлений і з квітами в руках. Він дивився на Лізу і в його очах змішалися в купу біль, радість, гіркота, любов і печаль. Він все ще любив цю жінку, що стояла в коридорі і, що дивилися на нього з тими ж емоціями.
Санька тихенько закрив вхідні двері і пішов з Барсиком в кімнату. Ще кілька хвилин Ліза і Гліб стояли в заціпенінні, а потім мовчки зробили крок один до одного в обійми.
Годинник пробив дванадцяту. Під бій курантів дзвеніли келихи і стріляли салюти. За вікном величезними пластівцями падав сніг. Ангели сиділи на хмарі і щедро трусили його, вкриваючи землю пухнастим килимом. Санька спав на дивані біля ялинки, обнявши Барсика і так і не дочекавшись подарунків. А Ліза дивилася в очі коханого чоловіка і думала, що щастя все таки є. Просто треба вміти його чекати.
А ви вірите, що в новорічну ніч трапляються дива?
