Ключ у замку провернувся так, ніби хтось втискав його злістю. Я витерла руки об фартух і встигла тільки сказати:
— Вадиме, ти точно…?
Двері вже відчинилися, і на порозі стояла Ольга Дмитрівна. Пальто — ідеально застібнуте, губи — тонкою лінією. Поруч — її сестра з таким поглядом, ніби вона тут не в гостях, а на ревізії.
— Ну, нарешті, — сказала свекруха, не знявши рукавичок. — Подивимось, як ви тут живете.
Даринка, якій тоді було лише два, висунулася з-за моєї ноги й одразу сховалась назад, наче відчула холод у голосі. Вадим простягнув руки до валізи, ніби хотів загородити собою передпокій, але вже пізно — жінки зайшли в квартиру так, як заходять у чужу територію, яку вважають своєю.
Ольга Дмитрівна пройшла коридором і ковзнула поглядом по стінах, по меблях, по моїх капцях біля порога. На мить затрималась біля фотографії з нашого весілля. Не усміхнулась. Тільки злегка нахилила голову, ніби перевіряла, чи рівно висить рамка.
— А де дитина спить? — кинула вона, ще навіть не привітавшись нормально. — Дайте гляну.
Я показала кімнату, і її сестра теж зайшла слідом, наче без дозволу. Ольга Дмитрівна провела пальцем по підвіконню — повільно, демонстративно — і потерла між пальцями пил, як доказ у суді. Потім глянула на мене: — Молода господиня, ага.
Я ковтнула. Вадим опустив очі й зробив вигляд, що зайнятий валізами.
Ввечері я накрила стіл так, як накривають, коли хочеться, щоб у домі було мирно: печена картопля, курячі стегенця, два салати, нарізка, торт, фрукти. Даринка крутилася біля стільця, просила компот. Вадим підливав усім чай, намагаючись жартувати. Я ловила себе на тому, що рахую секунди тиші між репліками свекрухи.
Ольга Дмитрівна підняла кришку з миски, ніби перевіряла, чи там справді їжа, а не декорація. Потім обережно, з паузою, поставила кришку на місце й спитала: — А пирогів нема?
Я на секунду застигла з виделкою в руці. Не тому, що не було чого відповісти — тому, як це було сказано: не прохання, не жарт, а вирок.
— Ви голодні? — я зробила вигляд, що не чую підтексту. — Тут багато всього.
— Та ні, — Ольга Дмитрівна посміхнулася так, як посміхаються людям, яких не сприймають всерйоз. — Але для мами можна було й постаратися. Хіба ні, Вадимчику?
Вадим ковтнув і, не дивлячись на мене, тихо сказав:
— Мамо, ну… нормально все. Смачно.
Сестра свекрухи тим часом вже нахилилася до Даринки і, заглядаючи їй у лице, наче в паспорт, видихнула:
— Ну-ну, покажи носик… на кого схожа?
Даринка спершу злякалась, потім засміялася, коли тато підкинув її на руках. І це сміхом, без слів, поставило крапку в їхньому “розслідуванні”: дитина була копією Вадима. Навіть Ольга Дмитрівна мусила це проковтнути — її губи тільки трішки стиснулися, і вона швидко перевела тему на те, як “зараз молодь не вміє тримати дім”.
Я дала їм окрему кімнату — чисту, зі свіжою постіллю, з рушниками. Вночі не спала: прислухалась до кожного скрипу, до кожного шепоту за стіною. В якийсь момент мені здалося, що вони ходять коридором. Я підвелася — нікого. Тільки тьмяне світло від нічника й відчуття, що мене тут оцінюють навіть уві сні.
Вранці Вадим сказав: — Ми підемо погуляємо містом. Мама ж давно не була в Луцьку… і тітка теж.
Я кивнула. Коли двері зачинились, у квартирі стало тихо, як у порожній церкві. І я зробила те, що роблять люди, які ще вірять, що щось можна виправити: замісила тісто.
Пальці боліли від тієї впертої, гарячої роботи. Я ліпила пиріжки з м’ясом, з сиром — м’які, рум’яні, такі, щоб навіть найприскіпливіший не мав до чого вчепитися. Поставила варитись плов, стушкувала капусту. Кухня пахла домом, а не захистом.
Коли вони повернулися, Ольга Дмитрівна навіть не роззувалась одразу — протягнула носом повітря, ніби шукаючи “правильний” запах. Я поставила тацю з пиріжками на стіл. Вадим, з полегшенням, усміхнувся: — О, дивись, мамо…
Ольга Дмитрівна взяла один пиріжок двома пальцями, відкусила і, не з’ївши до кінця, поклала назад на тарілку, ніби він раптом став неїстівним.
— А що, не з лівером? — сказала вона так буденно, наче питала про погоду.
Я повільно витерла руки об рушник. — Ні.
— Могла б і зробити, — Ольга Дмитрівна знизала плечима. — Я люблю з лівером. Ти ж знаєш.
Я подивилась на Вадима. Він знову не зустрівся зі мною очима. Він поправив виделку на столі, пересунув серветницю — дрібні рухи, якими люди відсувають від себе конфлікт.
— Я не переношу цей запах, — сказала я тихо. — Я фізично не можу. Вадим їсть усе, що я готую. Донька теж.
Свекруха не підвищувала голосу. Вона просто сиділа рівно, ніби королева в гостях у підданих. — А чоловікові, може, й соромно, що в домі дружина не вміє догодити матері, — кинула вона між іншим і потягнулась до чаю.
Ці кілька днів тягнулися, як гумка. Вона не кричала — ні. Вона стукала словами по дрібницях: то рушник “не там висить”, то “даремно ти так дитину вдягаєш”, то “а чому у вас так тихо, ніби в лікарні”. Сестра підтакувала, відхиляючись на спинку стільця, наче в театрі. Вадим то зникав “у справах”, то приходив і намагався переводити все в жарт, але жартами не закриєш двері, коли тебе вже зайшли в душу.
На третю ніч я стояла у ванній і дивилась у дзеркало, тримаючи зубну щітку, як мікрофон, яким хотілося закричати. Я просто вимкнула світло і тихо зібрала сумку: джинси, футболка, документи, зарядка. В кухні залишила Вадимові записку на клаптику паперу: “Я поїду до мами. Повернусь, коли в квартирі буде тиша”.
Я не гримнула дверима. Я їх тихо зачинила — щоб не дати їм навіть цього задоволення.
Повернулась я тоді, коли Ольга Дмитрівна з сестрою вже поїхали “ще до Вадимової сестри”. У квартирі було розкидано чужі запахи: духи в коридорі, чай з їхньої чашки, який я так і не домила. Вадим ходив обережно, як людина, що відчуває провину, але не знає, куди її подіти.
Того вечора він зайшов на кухню з телефоном. Я мила тарілки. Вода шуміла, і я майже не чула слів — поки не почула своє ім’я.
— Та ти б бачила, як мене донька прийняла, — голос Ольги Дмитрівни через відеодзвінок був задоволений, масний. — От моя дочка — господиня. Наготувала, як для людей. А твоя… ну якась вона в тебе, Вадиме, суха. Не любить гостей. Не те, що ми.
Я не повернулася одразу. Просто вимкнула воду і повільно поставила тарілку на сушарку. Вадим стояв біля вікна, телефон тримав так, щоб я не бачила екран. Але я бачила, як у нього сіпнулась щелепа — ніби він хотів щось сказати і не сказав.
— Мамо, ну… — почав він, і зупинився.
Я витерла руки. Підійшла. Не просила телефон. Просто сказала в порожнечу між нами: — Я більше не хочу її тут.
Вадим відвернувся. Дзвінок ще тривав, у телефоні щось базікали, сміялись. Я підняла руку й натиснула червону кнопку. Короткий звук — і тиша стала справжньою.
Минуло три роки. Даринка підросла, вже сама застібає куртку й питає, чому тато сумний, коли дзвонить “бабуся з Миколаєва”. Вадим наче навчився жити між двох берегів: тут — ми, там — його мати, яка завжди знаходить, куди всадити голку.
Цього тижня він зайшов у спальню з телефоном у руці й з тим самим обережним голосом, який з’являється в нього перед грозою. — Мама хоче приїхати. Каже, скучила. На пару днів.
Я саме складала дитячі речі в шафу. Повільно поклала светрик на полицю, рівно, як учать у школі. Потім закрила дверцята шафи.
— Нехай приїжджає, — сказала я. — Але не сюди.
Вадим ніби не зрозумів. — В сенсі?
— Зніми їй готель. Або квартиру подобово. Я допоможу вибрати, — я говорила рівно, без підвищень, без театру. — Але в наш дім — ні.
— Ти… ти серйозно? — він дивився так, ніби я щойно сказала, що ми продаємо квартиру. — Це ж моя мама.
Я підійшла до тумбочки, відкрила шухляду і дістала документи на квартиру — тонку папку, яку я не чіпала роками. Поклала на ліжко, не кидаючи, просто поклала. Потім так само спокійно поставила поруч його зарядку, яку він завжди губить.
Вадим мовчав. У нього тремтіли пальці, але він не торкався папки.
З коридору почулося:
— Мамо, а ми сьогодні печемо щось? — Даринка визирнула у двері з книжкою в руках. — Я хочу, як ти робиш… з сиром.
Я нахилилась до доньки, поправила їй пасмо волосся за вухо й сказала: — Печемо. Тільки маленькі. Щоб ти сама ліпила.
Даринка зраділа й побігла на кухню, стукаючи шкарпетками по ламінату.
А Вадим так і стояв біля ліжка, дивлячись на папку, ніби вперше по-справжньому бачив, чий це дім. Він нічого не сказав — лише повільно зсунув документи ближче до краю, звільняючи місце, і пішов мити руки.
Я залишила папку там, де вона лежала. На ній осіла тиша — рівна, чиста, як щойно застелена постіль.
