Я ніколи не тішила себе надією на те, що моя донька після одруження житиме зі мною під одним дахом. Я сама усе прекрасно розуміла – молода сім’я має жити окремо.
Щоб не заважати доньці, я залишила їй свою квартиру, а сама переїхала до села. Мені завжди тут подобалося. Маленький будиночок з невеликим садом і городом – ідеальне місце для щасливої і спокійної старості. В місті майже не з’являлася. Шум мегаполісу почав мене, чомусь, відлякувати.
Донька мене не забувала. Телефонувала кожного дня. Відколи вона завагітніла і звільнилася з роботи, потребує нашого спілкування іще більше. Але я цьому тільки рада. Хоч ми й живемо на великій відстані одна від одної, але це не заважає нам залишатися близькими і рідними людьми, які завжди готові підтримати і допомогти у важку хвилину. Принаймні, я в це щиро вірила. А дарма!
Останнім часом моє здоров’я почало мене підводити. Довелося поїхати в місто, аби відвідати лікаря. Увесь день просиділа в кілометровій черзі, а коли нарешті вийшла з поліклініки, то зрозуміла – останній автобус давно вже відправився.
Доведеться заночувати у доньки – іншого виходу у мене просто не було. Я зателефонувала їй і спитала, чи зможу я залишитися у неї на одну ніч. Дарина погодилася, хоч особливого ентузіазму і радості я не почула в її голосі.
Я була такою голодною, що ледве дісталася до квартири.
– Доню, уявляєш! Просиділа в черзі декілька годин поспіль. Навіть не мала можливості купити собі щось поїсти. А я й не поснідала добре перед виходом. Така голодна, мало не зомліла, коли вийшла з автобуса.
Даринка вислухала мене, а потім мовчки поставила переді мною тарілку гречки і декілька шматків хліба. Моя донька дуже любить куховарити, тож я навіть спершу розхвилювалася, що вагітна дівчина, мабуть, погано себе почуває, тому й не приготувала нічого особливого.
Я поїла, подякувала Даринці, а потім вирішила зробити дітям приємне – вийти в магазин і купити чогось смачненького.
Тільки почала взуватися, як на порозі з’явився зять. Донька вмить підірвалася з дивану і почала накривати на стіл. Виявилося, що вона встигла приготувати і курочку, і салатик, і гарнір.
Я стояла в коридорі, наче вкопана. Все чекала, що діти запросять мене до вечері, але вони, мабуть, були надто зайняті тим, що наминати смаколики за обидві щоки.
Мені стало так прикро, що рідна дитина пошкодувала для мене якоїсь їжі. Невже все, на що я заслужила – це на тарілку гречки з хлібом?
Не хотіла я більше залишатися у квартирі, де мене ніхто не поважав. Взяла свою сумку і тихенько вийшла.
Страшно було, ніч надворі як-не-як, але ночувати під одним дахом з такою егоїсткою я не хотіла.
Сиділа на вокзалі і намагалася пригадати, коли моя донька встигла совість свою загубити. Ми з чоловіком останнє віддавали, аби кровинка ні в чому потреби не знала. Ось тепер пожинаю плоди такого виховання.
І що ви думаєте? Нічогісінько моя Дарина не зрозуміла. Дзвонить мені наступного ранку, ніби вчорашнього дня й не було:
– Матусю, хочу Ігорчику приготувати деруни. Поділися своїм секретним рецептом.
– У мене часу сьогодні немає на балачки з тобою. Роботи багато, – байдуже відповіла я, сподіваючись, що донька здогадається, в чому справа.
– Чому ти така засмучена? Образив хтось?
– До мене прийшли. Не можу більше розмовляти, – збрехала я, бажаючи якнайшвидше покласти слухавку.
Соромно мені, що на старості літ дочекалася від доньки такої відплати за все те, що я для неї зробила. З усіх сил намагаюся пробачити їй, бо розумію, що вона моя дитина. Поки мені це не вдається. Як позбутися образи?
Що порадите головній героїні?
