Іванка відкрила хвіртку і зайшла до саду. Уже минуло понад два десятиліття, а він і досі цвіте й щороку дає хороший врожай. Взагалі вперше цю красу Іванка побачила, переїхавши сюди в якості невістки. Тоді дім був ще новим і здавався таким височенним. А тепер він повністю почорнів і ніби просів навіть.
Жінка ступила ще кілька кроків і зупинилася біля черешні. Ось її вона і посадила власноруч ще в молодості. На очі аж сльози навернулися.
Іванка обняла дерево і почала пригадувати все, що з нею відбувалося на цьому подвір’ї. Додолу котилися гіркі сльози, а дух аж перехоплювало.
До слова, і цьогоріч урожай був хорошим. Буде що привезти додому. Але Іванні було не до цього. Легенький вітер торкався її темного волосся, намагаючись розвіяти його. Жінка проводила рукою по стовбуру, ніби гладила близьку собі людину. Здавалося, навіть шорстка поверхня стала м’якшою, віддячуючи гості тим же.
Ще трохи постоявши, Іванка пішла в дім. Біля входу лежав знайомий їй квітчастий килим. Його жінка виткала власноруч, коли мала сили та бажання для такої роботи. Вона нерідко шила щось на замовлення або й себе тішила обновками.
– Хто там?- почулося з будинку.
Свекруха. Іванка впізнала цей голос. Вона зачинила за собою двері і поспішила до кімнати старенької. З чоловіком Іванна розійшлася давно, тож і до свекрухи могла б нічого не мати. Але все ж таки вирішила її провідати на старості літ.
Хоча колись жінка навіть подумати не могла, що так вчинить. А тим більше вона не мала й гадки, що настане день, коли вона все кине і тікатиме з батьківського дому до своєї свекрухи.
– Доню, не губи своє життя. Нікудишній він: і до алкоголю не є байдужий, і руку підняти може. Тобі треба цього клопоту?- бідкалася рідна мати Іванни.
– Мамо, досить. Він не такий. Він любить мене. Скоро навіть пити кине, обіцяв! Та й свекруха мене не образить. Не лізь, мамо, не псуй моє життя, – обурювалася Іванка в молодості.
Тоді зібрала речі, дитину взяла на руки і поїхала до коханого.
Потім зіграли весілля. Мати лізти більше не стала. Але не минуло й тижня з одруження, як Богдан підняв руку на свою жінку.
– А чого жалітися? Сама ж винна! Чого іншим чоловікам посміхаєшся? – обурювалася свекруха.
Нічого з того, про що мріяла Іванка, не сталося. Чоловік почав пити ще більше, а рукоприкладство повторювалося ледь не щодня. Тікала жінка від нього по всьому селу. Нерідко у сусідів ночувала. А наступного дня, як Богдан протверезіє, то одразу з вибаченнями лізе. Обіцяє, що так більше не повториться. Втім, не мине і кількох днів, як все піде по колу.
Але з часом йому трохи перейшло. Він якось дитиною захопився і пити перестав. До Іванки краще ставитися почав. Життя ніби налагодилося. Зате свекруха ставлення до невістки не змінила. Не могла спокійно дивитися, як її син любить іншу жінку.
Усім ніби полегшало, ось тільки мати Богдана ніяк заспокоїтися не могла. Як тільки син приходив з роботи, мати закривалася з ним на кухні і про щось довго розмовляла. А виходив він звідти зовсім іншою людиною. З часом взявся за старе, випивати почав.
– Мені тут переповіли, що син не від мене! Це так? Хотіла мене дитиною прив’язати? Хто його батько?- почав якось Богдан.
Іванка терпіти такого не стала. Зібрала речі і втекла.
– Тікаєш? правильно. Все життя синові зіпсувала! Давно вам пора було розійтися!- зупинила її біля хвіртки свекруха.
Відтоді минуло вже двадцять років. Іванка не зосталася сама. Знайшла собі чоловіка не такого, як колишній, і навіть в місто переїхала. Згодом бізнес відкрила з коханим і зажила, навіть не згадуючи про минуле.
– Лишилася моя колишня свекруха сама. Кинув її і син, і нова невістка. А старенькій догляд потрібен. Жаль жінки,- бідкалася Іванка. – Мені сусідка розповідала, що вона ще й в борги через сина влізла. Нічого в неї не зосталося.
Того ж дня Іванна зібрала сумку з продуктами і поїхала в село. Чоловік довго її відмовляв, але та слухати не стала. І що, що її там не любили? Не в тому ж суть. Головне людяним бути.
А тепер, коли Іванка ввійшла в дім, то й слова вимовити не могла. Особливо коли побачила свекруху в такому жахливому стані. Від її колишньої примхливості й сліду не залишилося.
– Іваночко, доню, це ти?
– Я.
– Чому приїхала? Щось сталося?
– Та ні, вас провідати хотіла. Продуктів привезла. Онука на фотографіях покажу. Він у нас вже такий великий.
Свекруха заплакала від щастя.
А ви б приїхали до такої свекрухи?
