– Я так і знала, що вона знову вагітна. Навіщо брехати прямо в очі? Я ж запитувала місяць тому, бачу, що поправилася не просто так. А вона мене ще так завзято переконувала, називала все крім вагітності. Жах! Що тепер буде? Ну як так можна… – розлючено думала Раїса Петрівна про свою дочку.
Їхні стосунки давно не складаються. Вони ніяк не можуть поладнати, всі розмови завжди закінчуються сварками. Та це і не дивно, бо вчинки Олени часом дуже необдумані. Вона 6 рік у цивільному шлюбі, старша дитина ще не має 2 років, а вона вже чекає на другу. Ще й живе на старій орендованій квартирі.
– З одного декрету в інший.. – видихнула мати. – Без нормального чоловіка. Одружуватися він не буде, штамп в паспорті для нього нічого не означає. То він роботу не може знайти, то втомився і хоче бути вдома. У них і дому немає. А гроші, хіба вони зможуть забезпечити другу дитину? І так ледве дають собі раду…
Так Раїса Петрівна багато ще наговорила своїй дочці. У відповідь теж почула не мало.
– Чому ти моя мама? Невже тобі не хочеться свою дочку хоча б раз підтримати та пожаліти? Та я одразу знала, що ти не зрадієш другій дитині. Тому і не казала раніше. А для чого? Щоб знову вислуховувати від тебе все це? Ти і з першою дитиною мені не допомагала. А з другою я і так сама впораюся. Тільки я вирішую чи народжувати мені чи ні! Ясно? – розгнівано відповіла Олена.
І це була правда. Її мати дуже рідко приходила до внука, бо багато працює. Вона кожного разу щось приносила. То підгузки, то одяг. Та і гроші дарувала на День народження дочки. Вони одразу йшли на оплату житла чи продукти. Одним словом Раїса допомагала чим могла.
Усі спроби Раїси переконати Олену, як жити закінчувались образами та скандалами.
– Я ніколи не просила твоєї допомоги, і не попрошу. Вона мені не потрібна, дай мені спокій! – кричала дочка.
– Та ти уявлення не маєш, що таке реальне життя! Як тільки щось станеться ти одразу прибіжиш до мене!
– Та я краще ночуватиму з дітьми на вокзалі, аніж піду до тебе!
Ця фраза сильно зачепила почуття Раїси. Вона не могла зрозуміти чому дочка так вороже ставиться неї. Чому до свого чоловіка, його батьків чи подруг вона прислухається одразу, а мене має за порожнє місце? Вона ж одразу прибіжить у нашу квартиру, як тільки щось станеться. Я її знаю, але я цього ой як не хочу!
І тут Раїсі Петрівні прийшла ідея.
– Я знаю! Продам нашу квартиру, і половину грошей віддам їй. Нехай робить собі що хоче. А сама куплю собі студію в новобудові. – ділилася думками з подругою Раїса.
– Студію? Хіба тобі вистачить грошей? Скільки там твоєї двокімнатної квартири, ще в панельному будинку… – сумнівалася подруга.
– Це не всі гроші, які у мене є. Вистачить, не хвилюйся! – задоволено відповіда Раїса Петрівна.
– А з дочкою що буде? За її долю нічого не купиш! Вони просто потратять ті гроші.
– Нехай купує в кредит!
– Хто їй дасть кредит? Ніяких стабільних доходів! А ти знаєш, як деколи не можуть його виплатити ті, у кого навіть дітей нема. Подумай тільки! Гроші закінчаться і вона прийде з дітьми та чоловіком у твою маленьку студію. Уяви тільки! А ти не зможеш їм відмовити, бо пожалієш. Твоя рідня, як-не-як! – переконувала подруга.
– Ой, от цього точно ніколи не станеться! – запевняла її Раїса Петрівна.
Чому жінками не вдалося поладнати? Яке рішення ви б їм запропонували?
